Ірина та її чоловік цілодобово перебували у сховищі. Зустріли війну в Донецьку, насилу пробралися додому. Досі, коли починаються постріли, серце жінки не на місці.

Ми були в Первомайському в перші дні війни. Я працювала в податковій інспекції у Ворошилівському районі Донецька, чоловік теж в місті працював.

У перші дні війни почали дороги перекривати, люди з автоматами в руках машини перевіряли. Ми їхали додому з Донецька; доїхавши до залізничного вокзалу, далі пробитися не могли, тому що було все в літаках, був обстріляний вокзал. Ми тоді сховалися в переході.

Будинок наш в Первомайському постраждав, але не сильно. Поруч снаряди падали, в будинок не потрапляло. Але ми перші два місяці практично жили в підвалі з чоловіком. Зробили зі стелажів ліжко, постелили ковдри і поставили стіл, там їли.

Як тільки чули, що десь починається обстріл, рахували за часом, коли почне вибухати біля нас. І відразу тікали в підвал, сиділи там, поки це все не припинялося. Припинилося – могли вийти. А було таке, що взагалі не виходили добу, а то й дві. Було таке, що вибігали тільки набрати води, взяти щось необхідне...

Зараз тихо, ніби як безпечно, а коли починається гуркіт, то серце трошки тьохкає не так за себе, як уже більше за дітей.

Хочеться, щоб все швидше закінчилося, щоб відкрили Донецьк і ми повернулися до того життя, до тієї цивілізації, яка була раніше, а не жили в такому ув'язненні.