Сім’я Олени втратила всі свої надбання: від обстрілу разом з будинком згоріло все майно. Особливо жаль дитячих фото, малюнків, творчих нагород

Я була 24 лютого на роботі. Мені зателефонувала подруга з Краматорська і сказала: «Ти чула, що почалася війна?» Я сказала: «Ні», тому що можливості у мене не було. Потім я приїхала додому і побачила все по телебаченню. А ще почали телефонувати знайомі, родичі. 

Мені треба було рятувати доньок, бо багато по телевізору розповідали і багато знайомих говорили, що на окупованих територіях росіяни насилують дівчат. Це було ключовим моментом, щоб вивезти своїх дітей. Виїхали ми 29 березня 2022 року. 

Спочатку ми з дітьми виїхали до Польщі, а через чотири місяці повернулися в Україну, бо тут залишились батьки і чоловік. Старшій дитині потрібно було вступати до навчального закладу після закінчення школи. 

Труднощі були з пошуком житла, роботи, з емоціональними й психічними навантаженнями. Будинок наш повністю згорів – було пряме влучання. Дуже важко було звикнути, що я втратила дім і все, що мені було дорого, що не залишили жодної речі. 

Ми виїжджали через Краматорськ потягом, на той час було небагато людей. А вже через тиждень було влучання в Краматорський вокзал. Нам трішечки повезло, що ми виїхали раніше. 

У Львові нам зустрілись дуже гарні люди, сімейна пара похилого віку. Вони нас прихистили: ми у них переночували, вони нас накормили, зібрали з собою щось поїсти. Цим людям я дуже вдячна. Далі ми вирушили потягом до Польщі. 

Я зараз розумію, що найдорожче – це життя, а найстрашніше – втратити близьких, рідних людей, друзів, дім – все, що було дуже цінним в нашому житті. Повністю згоріли дитячі фотографії і малюнки, нагороди за досягнення дитини: кубки, медалі, зароблені її працею. Вона старалась, все життя танцювала, для неї це все було дуже дороге, важко було втратити.

Ми зупинились у Кривому Розі, бо сюди доїхали мої хороші друзі. На той момент, коли треба було повертатися з Польщі в Україну, нікого в нас ніде не було, і друзі позвали нас сюди. Тож  було у кого залишитися, поставити сумки. Поруч з нами - батьки, подруга. Більшість рідних і знайомих вдома залишилися, деякі уїхали, хтось переїхав до Дніпра. Є з ким поспілкуватися, якісь рідні люди. 

Майбутнє я бачу без війни. Хочу побачити своїх дітей дорослими і щасливими під мирним небом, щоб було тихо, мирно, не гинули люди.