Після початку війни в Райгородку почалися сильні обстріли. Деякий час всією родиною ми сиділи у підвалі, потім роз’їхались. Я була у Польщі, мама – у дітей в Києві. Сусіди мені повідомили, що будинок мами зруйнували. Я довго не знала, як їй про це сказати. Вона мене постійно питала, чому вона не може повернутись додому. 

У Польщі я була вражена допомогою поляків. Вони плакали разом з нами. Сприймали біль українців, як свій. 

Я дуже хочу, аби моя родина зібралась за одним столом у мирний час. Моє життя зараз на паузі. Я не можу дихати на повні груди. Я весь час хвилююсь за життя близьких та рідних. Ірпінь, Буча, Харків, Ізюм… Все це дуже страшно. Росіяни вбивають наших людей. Багато стареньких не витримують реалій війни морально й помирають від серцевих нападів.  

Я хочу, щоб був мир, але без здачі наших земель. Дуже хочу, аби війна закінчилась.