Ми з Попасної. Це місто, якого немає - 98 відсотків знищено. Житла у нас не залишилось зовсім. Ні у мене, ні у членів моєї родини. Зруйновані два будинки, квартира і бізнес. Я працювала приватним підприємцем, займалась квітами. У 2014 році війна зруйнувала мою крамницю. Я захворіла на онкологічну хворобу, пройшла лікування і хіміотерапію. 

У 2015 році було влучання у два наших будинки. Ми намагались їх відновити, нам у цьому допомагала норвезька компанія. Допомогу від Фонду Ріната Ахметова ми отримували протягом восьми років. Дякую вашому фонду, це була відчутна підтримка. 

Тепер мешкаємо з мамою у Кривому Розі. У нас залишились тільки документи, і те - не всі. Ми виїхали з мамою і з пакетиком на двох. Винаймаємо квартиру, живемо тут двома родинами. Платимо за квартиру, отримуємо допомогу як ВПО, чекаємо на закінчення війни. 

Я прокинулась 24 лютого від дзвінка родичів із Харкова. Сказали, що бомблять Київ і Харків. Попасняни ще не розуміли до кінця, що відбувається, хоча ми фактично прожили вісім років на лінії зіткнення. Наші бійці бачили рашистів у бінокль. Ми не були ці роки розслаблені, у нас постійно прилітало по полях. Згодом ми зрозуміли, що вже не до жартів. Розпочалася паніка в місті, люди не розуміли, що робити. Але більшість вирішили не виїжджати, тому що ми не могли подумати, щоб буде так, як сталось. 

Попасну почали бити 26 лютого. Перші влучання були в районі дитсадка, куди ходив мій онук. Ми перебували у підвалі свого будинку. У нас великий підвал, завдяки йому ми врятували своїх сусідів, які залишились без житла. Будинки вибухали у нас на очах. У кожен будинок влучало кілька снарядів, аж поки він не руйнувався до фундаменту. Залишались труби і решітки від парканів. 

Була організована евакуація, люди виїжджали. Але всі люди приблизно поводили себе однаково - залишались, аж поки не влучало поряд. 

З часом евакуюватися стало складніше. Були побиті дороги, багато вирв, тому евакуаційна техніка і волонтери не могли проїхати. Тому ми вирішили тікати пішки. Бігли разом з мамою з її хворими ногами через залізничний вокзал. Ледве дочекались на наш автобус, там теж потрапили під обстріл. Нас довезли до Бахмута. 

Шок у нас був ще у 2014 році, коли прилетіли два снаряди від "граду" прямо на наше подвір'я. Ще більший шок був, коли горів сусідній будинок. Але на матеріальне ми тепер дивимося іншими очима. 

Ми сиділи у підвалах і молились. Просили у Бога врятувати душу, тіло і своїх близьких, але не просили рятувати наше майно.

За ніч прилетіло 162 снаряди, поряд працювали "гради". У нас закінчувались свічки, вода і їжа, але ми не могли піднятися нагору, тому що їжу потрібно було готувати на мангалі, збирати сніг з городу. Потрібно було ставити величезну каструлю і годувати бездомних сусідських собак, готувати людям. Наші бабусі всі уже хворі. Я із них була наймолодшою. Мені потрібно було думати де взяти дрова, як вижити. 

Такий шок був щодня. Вночі організм засинав, а серце смикалось. Важко було прийняти, що на тій стороні у нас родичі. Вони досі вважають, що нас рятують. Люди розсварились зі своїми родичами і друзями. У нас на Сході завжди були розбіжності: частина була за Україну, а частина підтримувала росію. Я не розуміла, як може сусідня країна, з якою ми так сильно сплетені і поєднані, нас знищувати. 

Я з першим чоловіком побудувала дім, ми зробили хороший ремонт. Подарували сину машину. Наша невістка займалась своїм бізнесом - у неї був салон краси. Сину я подарувала маленький магазин побутової хімії. Тепер немає ні салону, ні магазину. Дітям немає можливості заробляти.

Ми втратили машину, мамину квартиру, наш з чоловіком будинок і будинок, який ми подарували дітям. Ми стали безхатьками. Без місця проживання і без транспортного засобу. Але головне, що ми всі живі і всі разом. 

Бувають емоційні зриви. Перший час ми не могли спати. Чули якийсь різкий звук, підстрибували. Вночі сняться жахливі сни. Будь-які речі викликають сльози. 

Думаю, що воєнні дії закінчаться скоро, але дипломатична війна триватиме дуже довго. 

Мені б хотілось, щоб закінчилась війна, а ще - впевненості у тому, що вона не розпочнеться знову. Хочеться своє житло: будинок у приватному секторі біля водойми. Старість хочеться провести у спокої. Щоб онук приїхав на вихідні, щоб їв полуницю під мирним небом. Людині не потрібно багато для щастя.