«Буду перебиватися з хліба на воду, аби не було війни»

Я одна залишилася. Раніше проживала в Дніпропетровську [Дніпро]. Закінчила університет і там залишилася працювати на Дніпровському машинобудівному заводі.

А зараз проживаю в Старогнатівці, доглядала за хворою мамою. Залишилася тут і почалася війна.

До війни, звичайно, життя було краще. А зараз... Ніби все нормально, жити можна якось, якщо працюєш, щось робиш. Але спілкування дуже бракує. Один за одним йдуть друзі. Важко.

Уперше, коли у нас був дуже сильний обстріл, снаряди літали буквально над селом, небо було червоне. Було дуже страшно і незвично. Такого ми ще не бачили, не чули ніколи. Цей день мені чітко запам’ятався на все життя. Потім вже якось потихеньку звикли, адаптувалися. Зараз десь стріляють, а мені вже однаково.

Слава Богу, пенсію нам весь час давали вчасно. І спасибі благодійним фондам, вони добре допомагали. Рінат Ахметов дуже допоміг. Тих продуктів, які я отримувала від його Фонду, мені вистачало на все. Так що я могла гроші витратити на паливо або на щось інше. І Червоний Хрест теж допомагав.

Наш будинок стоїть прямо біля дороги. У мене потріскалися стіни, все це доводиться щороку ремонтувати. Ось зараз знову ремонт буду робити. У селі у нас були випадки, коли потрапляли і снаряди в будинки.

Найважче було взимку без світла, його не було місяцями. Холодильники не працювали, грубку топили дровами. Мені від мами дісталася гасова лампа. На цій лампі й жили.

Мені було дуже важко, коли поховала маму та брата і залишилася одна. Цей момент був найважчим, тому що багато друзів роз’їхалися хто куди.

Найбільше мрію, щоб скоріше закінчилася війна і настав мир. Нічого іншого. Буду перебиватися з хліба на воду, аби не було війни.