Валерії, учениця, 11 класу, Володимирівка, Одеська область

«Війна. Моя історія»

До 24 лютого 2022 року про війну я знала лише з кіно та з історії, яку вивчаю в школі, а також із творів художньої літератури. Я ніколи не думала і не могла повірити в те, що це страшне лихо може прийти до нас, до наших домівок, до наших родин. Адже надворі ХХІ століття, ми живемо в цивілізованому світі, у світі, де розвивається наука, техніка, мистецтво, культура. Все йде вперед, все прагне великих здобутків, нових звершень, розквіту та покращення життя суспільства. Але, на превеликий жаль, є ще такі істоти, якими керує не здоровий глузд, а власні кволі амбіції, що призводять до страшних, кривавих наслідків, які не можна пробачити нікому й ніколи!

Я проживаю в маленькому селі Володимирівка, що на Одещині. Воно дуже маленьке, затишне й рідне моєму серцю. Тут я народилася, росла, пішла до школи, тут промайнула найпрекрасніша пора мого життя - дитинство. У нашому селі декілька років потому закрили школу, але це не біда. Ми з сестрою їздимо в сусіднє селище, там велика гарна школа, оснащена всім необхідним, щоб здобути якісну освіту. Я навчаюся в, 11 класі

Ця безглузда війна увійшла і в наш дім, у те маленьке затишне село. Сім’я у нас велика: тато, мама, два старших брати, я та ще дві сестрички. Батьки та брати працюють на землі, ми навчаємося, а молодшій лише чотири рочки. Сім’я працьовита, дружна, кожен знає свої обов’язки й сумлінно їх виконує. Та ось від 24-го лютого, коли вранці ми прокинулися не на шкільний автобус, а від жахливої звістки та від звуків сирени, довелося нашій сім’ї змінювати тихе, мирне, затишне життя.

Брати прийняли спільне рішення – йти на війну, щоб захистити нас і нашу рідну землю від окупанта. Батьки навіть і не намагалися щось сказати, бо для кожного чоловіка, це є його головний обов’язок.

Мій старший брат служив строкову службу в Національній гвардії України, тому ще до повномасштабного вторгнення, він знав, що таке автомат. Тож 25-го лютого він був уже у військкоматі й пішов до тих, хто завжди вірні, пообіцявши батькам та коханій дівчині, повернутися живим і неушкодженим, і однозначно з перемогою.

Так він стає матросом, на псевдо «Учитель», у 35-тій окремій бригаді морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Остроградського. Підрозділи бригади зі своїм гаслом «Воля і честь» звитяжні на усіх фронтах цієї жахливої війни. Честь та подвиг мого брата у цій війні – збитий із кулемета рашиський гелікоптер КА- 52 «Крокодил», який ніс смерть сотні українцям.

Прийшовши 25-го лютого до військкомату, брат сказав: « Я хочу йти захищати свою країну!» На той момент була відправка у морську піхоту, і він поїхав...

Пройшов навчання у Великій Британії. Після успішно пройденого вишколу його бригада отримала автомобіль « Mastiff». Повернувшись в Україну, брат був водієм і навідником.

Перше бойове зіткнення відбулося на Херсонському напрямку 1 вересня в Давидовому Броду. Найособливіший день для мого брата – день визволення Херсону. Найважче було в Донецькій області у грудні. Тоді вони штурмували лісосмугу. Під час цього бою загинуло багато побратимів і двоє потрапило в полон. Наступний важкий бій відбувся в січні на Луганщині. Вночі він і його бригада їхали на завдання, їх вичислив ворожий танк і влучив у їхній автомобіль. Загинула частина бригади, а брат отримав серйозне поранення руки. Зараз він знаходиться в лікарні, було вже три операції, а тепер реабілітація. Але брат твердо вірить, що вже скоро він знову повернеться до своїх товаришів і буде нищити рашиську мерзоту, мстити за зруйновані міста й села, сльози українців, за своїх побратимів, які вічно будуть жити у його серці та у серцях українців.

Другий брат за станом здоров’я служить у місцевій тер обороні й сумлінно несе свою службу.

Я дуже хочу, щоб всі наші захисники якнайшвидше здобули перемогу й повернулися до своїх рідних, щоб назавжди замовкли сирени, що лунав дзвінкий дитячий сміх, щоб ми могли спокійно навчатися. Слава нашим воїнам! Слава нашим героям! Слава Україні!