Лавшук Леся Володимирівна, вчитель української мови та літератури Одеський ліцей №45 Одеської міської ради

"Війна. Моя історія"

Ми думали, що те зло заховано назавжди: у підручники історії, у твори класиків, у пам’ять наших рідних. Але той ранок настав. У годину, коли сон найглибший, найміцніший, ми прокинулися…

Невже і моє покоління, і моїх дітей зачепить цей виток історії, який тільки у книжках міг бути!?

Ніколи- знову!.. Чорно-білі фото зруйнованих міст, пам’ятники полеглим, Бабин Яр і виплакані обличчя людей. Так, діти, це наша історія.Треба пам’ятати, шанувати, і не забути, щоб ніколи-знову!..

І діти того ранку прокинулися теж! Нашвидкоруч зібрано найнеобхідніше, одягнені, напівсонні вони питають: « А що, війна?!» А я не знала, що сказати, бо такого не могло бути. Мозок відмовлявся вірити у реальність. Здавалося, що це навіть не сон, а інше життя: не наше, не моє, тим паче, не моїх дітей.

«Чекайте на дзвінок!» - сухо, без емоцій, щоб не зачепити сльозу в очах сина, сказав чоловік і пішов. Він не міг залишитись! А ми, його сім’я, не мали права поїхати. Бо на рушник ставали разом. Бо перед Богом давали обіцянку « і в радості, і в горі». Бо він - батько, наш захист і опора. Бо ми - сім’я!!!

І той місяць чекання забрав, мабуть, роки нашого життя. Серце працювало у ритмі безперервного бігу. Іноді воно зупинялося, немов над прірвою, коли вітер доносив у наше вікно вибухи. Ми спали одягнені, по черзі. Там, де немає скла, де дві стіни, де хвиля не зачепить - на підлозі у коридорі. А душа вирувала. Вже не страхом, а ненавистю. Коли запах підвалу в’ївся у твій мозок, коли ранок приходив без тебе, бо спускаючись уночі, ти виходив уже зі світлом. Змучений, тривожний і байдужий до дня, що настав. Єдине, що примушувало прокинутися - це учні, які чекали тебе онлайн.

Весна того року не прийшла… Життя розділилося на «пів». Пів дихання, пів сну , і ти розділена теж навпіл. Бо десь там чоловік захищає твоє небо, а біля тебе його діти. Ти мусиш бути сильною, ти маєш бути мудрою.

Раніше ти знала, що життя після сорока тільки-но починається. Що треба виховати дітей, збудувати оселю і посадити у дворі фруктовий сад для внуків. Але коли летять залізні птахи з моря і вдень, і вночі, коли кожна хвилина на вагу життя, то молитва вже не тиха, а кричить душа: « Не забери моїх три серця (моїх два сини й чоловіка)! Не зруйнуй, що маю! Не викорени, що виросло!

Життя «до» не повернеться, в ДНК молоді вже увібрався тривожний крик сирен, свист ракет і залізний смак крові. Тепер вони точно знають, що таке зрада. Попереду ще буде багато сліз і горя, розрух і втрат. Ще не раз наші діти вимовлятимуть це огидне і криваве слово «війна». І найстрашніший той ранок не зможу пробачити ніколи…