Смирський Костянтин, 17 років,

Бердянська загальноосвітня школа I-III ст. № 2

Есе "Один день"

Це почалося, коли мені було 9 років.

Напевно, для повної картини я повинен розповісти про моє життя до війни. Я жив у власному житлі, ходив до школи, відвідував заняття з плавання в школі олімпійського резерву. У мене було багато друзів. Нічого не віщувало біди.

Навесні 2014 року ситуація почала швидко мінятися. Моя школа була єдиною в місті, учням якої дозволили не відвідувати навчання, тому що вона знаходилася біля захопленої будівлі СБУ.

На вулиці було надто небезпечно, по місту стали ходити дивні люди в балаклавах, з автоматами та кинджалами. Увечері лунали автоматні черги.

Я чув розмови дорослих, як у когось забрали авто, інших вигнали посеред ночі з дому, рідного брата моєї вчительки з української мови «кинули в підвал». Ще багато страшного, про що дуже важко згадувати. Я тоді не розумів усієї ситуації, але мені було якось лячно. Мої батьки вже почали турбуватися про виїзд із міста.

Один день… Для когось день, а для мене - життя, поділене на ДО та ПІСЛЯ. Сьогодні я заснув у Луганську, а завтра вже прокинувся на пероні столичного вокзалу. У нас не було майже ніяких речей із собою. Ми думали, що скоро повернемося додому… Не повернулися…

Нова школа, нові однокласники, нові вчителі... У січні 2015 року – знову переїзд, до Бердянська. І знову нова школа, нові однокласники, нові вчителі…

Час минав, а я все більше й більше усвідомлював, у якій ситуації опинилася наша сім’я і що відбувається в країні. Я бачив, як щодня плакала мама. Як рідні відстежували кожний випуск новин. Як руйнувалися всі сподівання на повернення.

У Луганську залишились не тільки рідні, друзі, житло, мої іграшки, мої мрії. Мабуть, там закінчилось і моє дитинство, хоча тоді мені було всього 9 років. Той один день забрав у мене та інших, таких як я, найдорожче…

Чомусь згадав рядки поезії Ліни Костенко «Мій перший вірш написаний в окопі...». Якась болюча паралель: дитинство, вкрадене війною…

Тепер я інший. Я живу в новому житті! Це мій новий світ, моя нова реальність! Про важливість миру, державного суверенітету, державної мови я тепер знаю не з книжок і не з художніх фільмів.

Сьогодні мені 17 років. Минуло багато часу з того дня, коли ми виїхали з Луганська. Я щиро говорю, що не хочу, щоб хтось іще відчув на собі, що таке війна.