Я з Гуляйполя, мені 79 років. В мене родина велика була: п’ять братів і три сестри. Жили ми небагато, але були дружні, ніколи не сварилися. А ця війна перекреслила все життя. 

Я була вдома, зранку зателефонував син і сказав, що почалася війна. Я плакала весь день: дуже боялась за онуків, за правнуків. 

Просиділа я в Гуляйполі півтора місяці. Летіли снаряди – було дуже страшно. Ми терпіли до останнього, а потім виїхали з сином. Дуже страшна війна: бомблять все! Гуляйполе дуже зруйнували.

Біля хати почали бомби падати, і ми могли загинути, тому і вирішили виїхати.

Мені найважче те, що я виїхала зі свого рідного дому. Я тут прожила все своє життя - дуже мені важко, що я на старості по світу десь скитаюсь. Розлетілися всі по світу, не бачу онуків, правнуків, дітей. Дехто, звісно, зі мною залишився, але мало бачимося. Душа болить за всіх.

Дуже хочу щоб війна закінчилась швидше: кожного дня прокидаюся і молю Бога, щоб закінчив цю криваву війну. І як лягаю, то молюсь, щоб війна закінчилася.