Листопад Юлія, учениця 9 класу Комунального закладу "Тавежнянський ліцей" Сахновщинської селищної ради Красноградського району Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Листопад Ірина Олександрівна

Війна. Моя історія

Війна…Це слово я завжди чула лише тоді, коли вивчала історію. Про неї розповідали вчителі, читала в підручниках і бачила в новинах. А зараз, вона справжня. 24 лютого 2022 року, о 04.50 ранку, до мами подзвонив мій старший брат Артем і сказав: «У Харкові вибухи!» А далі тиша, незрозуміла і німа. Мама вийшла на подвір’я і побачила на горизонті червоне зарево. В далині лунали звуки вибухів. Вона подзвонила татові,  він був на роботі, в полі, і повідомила йому, що почалась війна.

Обидва затихли, лише моторошне дихання було чути і здавалося зараз серце «вистрибне» з грудей. Це було несподівано і страшно усвідомлювати, що ще вчора було тихе і мирне життя, а зараз початок війни.

Я встала з ліжка і почала збиратися в школу. Бачила, що батьки були стурбовані,  про щось тихо говорили. Коли мама сказала: «Почалась війна», я заплакала. Не розуміла, що відбувається навколо. Згодом нам повідомили зі школи, щоб ми залишалися вдома.

Ніхто не знав, що робити. По телевізору показували новини з усієї України. І це був лише початок…

Найбільше ми хвилювались за Артема, він був у Харкові. Намагався вивезти свою сім’ю з міста. Це було дуже небезпечно, бо на шляху додому він бачив багато розбитих цивільних машин, пошкодженої техніки. Через тиждень він повернувся до Харкова і продовжив там працювати. Але тепер він був не просто журналіст регіонального телебачення, а військовий журналіст.

Багато разів він потрапляв під обстріли, під час своєї роботи, бачив жахіття війни, розповідав всьому світу про наслідки російської агресії. За свою роботу він отримав найвищу нагороду від Президента України, медаль «За заслуги» ІІІ ступеня. Я пишають своїм братом.

В Харкові залишились наші рідні, вони були там ще півроку, потім виїхали до Львова. Двоюрідний брат, Єгор, на початку війни був у Куп’янську, у свого батька. Він провів в окупації 7 місяців. Їжі не було, коштів також. Ховалися у підвалі. Коли залишався останній кусок хліба, вони вирішили тікати. Моя тітка домовилась з волонтерами на українській стороні, щоб вони їх забрали, тоді якраз тривала евакуація людей поблизу Куп’янська.

Брат з батьком тікали рано вранці, коли під будинком стояли танки і російські військові спали. Пробирались на українську територію околицями міста.

На початку березня, ми поїхали в найближче містечко, щоб купити продуктів. У нашому магазині за лічені дні стало пусто, зовсім нічого не було.  Те, що я побачила в містечку, мене вразило. На під’їзді до Перещепино була  10-ти кілометрова черга з автомашин, у кожній були діти. Вони їхали з Харкова і намагалися щось купити для своїх дітей. Це було страшно бачити такі події в сучасному світі.

Війна змінила все наше життя. У нас вдома жили люди з двох сімей з Харкова. Згодом для них знайшли будинки в селі. Ми допомагали їм з продуктами, одягом, прибирали будинок. Люди в селі допомогли з дровами для опалення будинку. Всі згуртувались, не були байдужими. Допомагали хто чим зможе. І кожен з нас розумів їх біль і розпач.

Наша маленька школа також долучилась до волонтерства. Ми збирали продукти харчування, теплі речі для наших захисників, гроші для дронів та на протезування для нашого земляка. Війна дуже вплинула на  мої погляди. Я розумію важливість допомоги, яку ми повинні надавати нашим воїнам. Наша сім’я постійно донатить на армію. Матеріальні цінності виявились не важливими, а людські якості, для мене стали найціннішими.

Іноді хочеться кричати на весь світ: «Ми діти, ми хочемо жити!». Я вірю, що скоро я прокинусь і почую слово «Перемога!». І тоді, я нарешті, буду спокійно спати. Я буду вільно мандрувати країною, купатися у нашому морі, бачити своїх рідних і друзів.

 Наші воїни стійкі і міцні, вони переможуть! Вони сильні і мужні! Вірю в Перемогу! Слава Україні! Героям Слава!