Савельєва Єлизавета, учениця 11 класу ЗОШ І-ІІІ ступенів №3 імені В.О.Низжиченка

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кушнір Тетяна Юріївна

Війна. Моя історія

Вже майже два роки йде війна. Війна, що важкою хвилею вдарила по житті кожного. Всім було складно і боляче усвідомити, що одного ранку ми прокинулись не у спокійній державі, а від новин о четвертій ранку, що російська техніка вторглася на територію нашої держави, і по всій країні введено воєнний стан.

Пам’ятаю, як за тиждень до початку воєнних дій, ми йшли з друзями по місту, і розмовляли, коли одна з моїх подруг сказала, що в новинах писалося про плани сусідньої країні. Мі всі віджартувалися, що це не більше, ніж просто чутки з інтернету.

Проте пройшло декілька днів, і мене в 4 години ранку розбудила мама зі словами «Прокидайся. Почалась війна». Моєму шоку не було меж. Спросоння я пішла на кухню, де по телевізору показували, по вулицям столиці проїздили танки. Здається, перше, що я зробила, написала своїй київській подрузі. Запитала, що в них відбувається, та що вони збираються робити. Потім зателефонувала всім тодішнім друзям. Запитала, чи знають вони про те, що сталося.

Вже ввечері ми сиділи з зібраними у тривожну валізку документами та речами першої  необхідності. Лише ввечері цього ж дня, до мене нарешті у повному масштабі дійшло, що саме сталося. Реакцією було декілька годин сліз. Від страху за майбутнє. За життя молодшого брата, і всієї сім’ї.

Мабуть, найбільш яскраво згадується перший день, коли розпочались повітряні тривоги. Був тихий вечір. Батько пішов на роботу в нічну зміну, а ми з мамою та братиком сиділи вдома, та займалися, хто чим. На екрані телефону висвітилось повідомлення про початок повітряної тривоги. Кількахвилинна цілковита тиша, після чого голосне виття сирени.

Брат почав плакати від страху, а в мене просто оніміли ноги. Я не могла навіть поворухнутися від страху.

Проте довелося брати себе в руки, та заспокоювати молодшого члена родини. Взявши його на руки, ми вийшли до підвалу нашого будинку, де окрім нас, зібралося ще декілька сімей, дорослі, люди похилого віку та маленькі діти. Нас, молодших, посадили на старому матраці та накрили теплими ковдрами. Адже в приміщенні було жахливо холодно та сиро.

Брат швидко знайшов, з ким спілкуватися, та чим себе зайняти, в той час, як я читала книгу, та слухала в навушниках музику, аби хоч трошки заспокоїтись, та час від часу відволікалась на новини по прильотам в різних пабліках у телеграмі, та відповідала на повідомлення від друзів та знайомих.

Пройшло декілька годин перед тим, як ми всі вийшли з цього темного та холодного приміщення на свіже повітря, вдихнувши його на повні груди. Це було незабутнім відчуттям.

Далі кілька місяців майже безсонних ночей у вуличному одязі, аби не втрачати часу на збори, вимкнення світла та води, холод у квартирі, постійна напруга навколо, страх, жахливі новини про нові влучання.

З усієї родини новини про війну більше всього вплинули на мою матір. Вона стала дуже нервозною та агресивною, постійно схвильованою та напруженою, через що іноді було важко знаходитися вдома.

Мабуть, для мене самої початок війни став спусковим крючком для погіршення психоемоційного стану. Мало того, що жили в постійному стресі, доводилось терпіти сварки, які влаштовувались майже з нічого.

Я дуже закрилась у собі, і мало з ким, не враховуючи сім’ї, спілкувалась. Було складно просто змусити себе покинути кімнату. В такому стані жила я майже пів року, аж доки не адаптувалась до нових умов. Потроху виходила на вулицю та спілкувалась з людьми.

Мабуть, зараз лишилися лише відголоски старого страху та сум за втрачені людські життя.

Для всієї країни війна стала переломним моментом у спокійному житті людей. Ця рана у душах людей ніколи не затягнеться, та буде щораз боліти втраченими життями родичів та друзів, покинутими домівками, та зламаними долями українців. Сподіваюсь, що майбутні покоління зможуть впоратися з цим, та відбудувати нашу країну у всій її неперевершеній красі величі.