Наталія пережила окупацію у Снігурівці, а донька з зятем і родичами виїжджали на Хмельниччину. Приїхали на Великдень в деокуповане місто, і вночі під церквою доньчиного дівера наздогнав уламок російської ракети

Моя сім'я – це я та батько. Він після інсульту. 

24 лютого вранці я була в Миколаєві. Мої діти там винаймали житло. Я приїхала до них, бо і дочка, і внучка захворіли. Раптом чую: «Бух, бух!» Подумала, що хтось дверима грюкає. Потім почула, що літаки стали кружляти, винищувачі. Вони аеропорт в Миколаєві бомбили. А потім із Інтернету, з телевізора дізналися новини. Сват сказав, що треба швидко тікати. Ми взяли, що могли. А куди їхати? Поїхали в Снігурівку, бо грошей не було кудись далеко виїжджати.

Чекали довго маршрутку. Потім напхалося туди людей. Дорогою всі плакали. Незрозуміло було, що відбувається. Приїхали й побачили хаос: біля кожного магазину черги, біля заправок - теж. Ми скупилися на перший час. Сиділи в місті. І тут кажуть, що з Херсона росіяни заходять. У нас уже тривога почалася.

Сиділи в підвалі, але ще не розуміли, що буде далі. Я дітей відправила в Павлівку, а потім звідти почали заходити рашисти, і їх там бомбили. То діти сіли в мікроавтобус і поїхали в Хмельницький. Через якийсь час я з ними зв'язалася і зрозуміла, що вони там. А потім зв'язок пропав. Ми вилазили на п'ятий поверх, на дах, щоб зв'язатися з родичами. Рашисти в нас телефони забирали. Сиділа я більше в хаті, боялася вийти, бо щось не так скажеш – росіяни забирають. Нам довелося пережити пекло.

В нашому дворі вбили батька та хлопчика. Біля сусіднього дому снарядом убило чотирьох жінок. Страшно було. 

У мене була одна пластинка парацетамолу про всяк випадок. Так вона в мене й лежала. Бог мені поміг, що я не хворіла в цей період. А батько після інсульту, і я так боялася, щоб не сталося чогось із ним! Хоча в нас був корвалмент, і батько все пережив нормально. Звичайно, нервова система порушена. З їжею якось викручувалися, грошей трошки було. Ми ж із села, молоко там могли купити й молочні продукти. Бувало таке, що пиріжків насмажу і продам. Нам і гуманітарку давали раз на півтора місяця, на сім'ю кілограм гречки, кілограм борошна, масло та дві консерви. Якось вижили.

Дочка та зять із братиком приїхали, і на Великдень братика вбило. Він пішов у церкву освячувати паски зі своєю подружкою. Можливо, ви про це горе вже чули. Отакий у нас вийшов Великдень. Були у Хмельницькому рік, приїхали – і сталося таке горе. Він був у Миколаєві, а потім поїхав до батька у Василівку. І от вони вийшли вночі, чекали, коли батюшка відчинить церкву. Хоча комендантська година була. Люди казали, що не треба було того робити. Але що тепер балакати? Дитини вже нема. Зараз діти поїхали на поминки, на дев'ять днів.

Чомусь у мене передчуття, що 25 травня війна закінчиться. Я так хочу, бо мені все це вже набридло. І думаю, не тільки мені. Хочу, щоб був мир на землі. Зараз моя донька вагітна, їй у серпні народжувати. Чоловік мій воює. Не уявляю, як все це буде.