Гриньків Ілля, 11 клас, Калинівський ліцей Воскресенської селищної ради Миколаївської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Пельц Антоніна Іванівна

"Війна. Моя Історія"

Двадцять четверте лютого. Я прокинувся о п’ятій ранку від того, що почув, як летить літак. Звичайно, я не звернув би на це уваги, якби приблизно за два тижні до цього в інтернеті не поширювались новини, що росіяни погрожують нам вторгненням. Тоді, шістнадцятого лютого ніхто не вірив у цю маячню, всі думали, що їх залякують. Повернемось до двадцять четвертого. Я одразу побіг до своїх батьків, які, звичайно, вже не спали. Вперше про війну мені повідомила моя мама. Я намагався тримати себе в руках. Але десь там, всередині мене щось йокнуло і я зрозумів, що все серйозно й так як раніше більше не буде. Життя розділилось на до і після.

Я вдягнувся. Ми з батьком одразу пішли до магазину, що був неподалік й купили все необхідне: сіль, цукор, макарони, різні крупи та консерви.

Вдома набрали води, вийшло два мішки, заповнених пляшками. З новин дізнались, що аеропорт в двадцяти кілометрах був атакований ракетами.

Першу ніч війни я не забуду ніколи. Ми з батьками спали разом. І я смикався від кожного автомобіля, що проїзжав. Але все ж мені вдалося заснути. Того вечора батько був дуже сумний, оскільки Херсон - місто, де він працював і куди їздив щодня був окупований одразу.

Весь наступний тиждень я проживав, звикаючи до літаків і вибухів. Через тиждень після початку війни ситуація тільки ускладнювалася і мої батьки вирішили відправити мене до моєї сестри в Івано-Франківськ. Там я пішов до школи, вчився й постійно переживав, як там мої батьки, дзвонив їм і завжди чув від них: “Не переживай сину, в нас все добре”. Зрозуміло, що вони казали це задля мого спокою, і я постійно про це думав.

На заході України було відносно спокійніше, ніж на півдні, зверну увагу лише на те, що літаки у Івано-Франківську літали набагато частіше, ніж у Миколаєві. На Великдень батьки приїхали до нас. Влітку ми з сестрою приїхали додому, батьки про це не знали, це був сюрприз. Ми постукали у хвіртку, двері відкриває мама й ми всі починаємо плакати.

Час летів швидко, я вже повернувся додому, де вперше стикнувся з постійними відключеннями світла. Я почав частіше виходити на вулицю, став здоровіше себе почувати й помітно менше нервувати.

Закінчилось літо, почалось дистанційне навчання, якість якого, як завжди, гірша за очне навчання, я майже не виходжу на вулицю, постійно за комп’ютером.

Звичайно, війна змінила мене, я став більш загартованим та дорослим. Мабуть, це єдиний її плюс. Але я й досі не можу повірити, що моє дитинство добігає кінця.