Майстренко Софія, 10-а клас, Ізюмський ліцей №3

Вчитель, що надихнув на написання — Рябенко Ірина Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – це саме страшне явище, яке можуть відчувати люди, я так вважаю. Ніколи не могла б  подумати, що в нинішній час я особисто відчуватиму на собі всі ті страхи, через які прийшлося пройти.

З приходом війни я лишилася своєї улюбленої школи, свого житла, друзів та родичів, бо багато хто з них виїхали.

Народилася  в мальовничьому місті під назвою Ізюм, що знаходиться на Харківщині.  Жила собі своїм життям, зі своєю родиною. Але… 24 лютого 2022 року – цей день я запам’ятаю назавжди. Початок війни, насправді, в той саме день я до кінця ще не розуміла: що  відбувається. Як зазвичай, мама вранці пішла на роботу, але повернулась дуже швидко, і ми почали збирати документи і деякі речі. В місті почав відбуватись хаос, людей охватила паніка. З татом вранці ми поїхали на АЗС, де були величезні черги. По магазинах і аптеках люди скуповували все, що було там. Тільки зараз я розумію, чого все так відбувалось. Бабуся, котра жила навпроти нас, запросила ‘’пересидіти’’ у неї, бо ми жили на п’ятому поверсі - і це було досить небезпечно.

Коли почалось бомбардування нашого міста, як і більшість людей, ми рятувались, ховаючись у сусідському підвалі. Страх охоплював все більше і більше кожного з нас.

«Русня» просто почали стирати з лиця землі моє місто.

Однієї ‘’підвальної’’ ночі, яка була дуже довгою і дуже неспокійною, тато вирішує вранці їхати до його батьків, які жили в селі за 30 км від нашого міста. Вранці ми так і зробили, лишивши все, забрали лише бабусю і дідуся. Здавалось, що це була найдовша дорога, але все ж  доїхали.  В першу ж ніч ми намагались виспатися, було тепло і затишно. Але так було не довго. Вже наступного дня все почалося повторюватись. Знов безсонні ночі, перебіги в підвал, де на той час було холодно і темно. Згодом мій тато і дідусі облаштували той льох, зробили там світло, поставили буржуйку.

З мобільним  зв’язком почалися великі проблеми (його майже не було), світла також не стало, а згодом зник і газ. Щоб якось повідомити знайомих, що ми живі, батьки виходили на край села аби спіймати хоч якось зв’язок.

Було дуже страшно, бо авіація тих нелюдів літала над головами. От так, одного разу, нам повідомили, що наша квартира зруйнована, бо був приліт в мою кімнату.  Плакали, сльози самі текли, бо дуже боляче чути таку звістку. В селі, де ми знаходилися, почало відбуватись те жахіття, яке вже панувало в нашому місті. Коли у людей почали горіти хати, з’являтись величезні вирви на дорогах, батьки приймають рішення їхати далі, світ за очі… Так ми прожили місяць і рушили на захід України.

Мої дідусі і бабусі лишились в селі, не захотіли їхати з нами, а ми все ж наважилися. В дорозі ми були три дні, бо діяла комендантська година.

З того пекла, через яке довелося нам пройти, нас витягнули татові друзі, запросивши до себе. Як чудово було прийняти теплий душ, насолоджуватись світлом і зв’язком.

Коли ми зупинилися на ночівлю в Дніпрі, я нарешті виспалася без верхнього одягу і в тиші, бо було відчуття, що ми почали перетворюватись на печерних людей. За це відчуття, мені особисто, було дуже соромно. Завжди хотіла мандрувати Україною, але не таким чином.

На заході України ми провели рік. Познайомилися з дуже чудовими людьми, які допомагали нам. З ними спілкуємося і досі, це стали для нас майже рідні люди. Хоча, життя там було для нас не з легких, але ж ми ніколи не втрачали надії,вірили, що все одно повернемося додому. На той час наше місто було в окупації, дуже боляче було бачити і читати новини, які там відбувались. Завжди вірили і віримо в ЗСУ. Прийшов час повертатись додому, хоч квартира розбита, але повертатись було треба.

Життя – непередбачуване. Зараз я зі своєю родиною живу у чудовому місті Харків, яке я люблю, вважаю фортецею  відваги і мужності, стійкістю духа. Мама завжди говорить, що життя має продовжуватись. Я навчаюсь в школі, батьки працюють. Життя кожного з нас дуже змінилось з приходом тих нелюдів, яким, я особисто, не пробачу ніколи! Ми живемо, надіємось, віримо в сили ЗСУ.  

Пролітає літак над голову, я кричу: «Наш!»  Наші поля і небо, наші ріки, міста і села - і так на душі стає тепло навіть від самої думки!