Все життя з сімʼєю прожили у м.Маріуполь, там ми і були на початок повномасштабного вторгнення. 24 лютого ми прокинулися від вибуху, це було приблизно о 5 ранку. Включила телевізор, телефон та зрозуміла, що щось сталося страшне. У цей день моя старша донька повинна була йти до школи, а молодша у садочок, але щось мені підказувало, що не потрібно вести.

До 1 березня у місті було ще спокійно, десь далеко від нас було чутно вибухи, ми почали скупляти все в магазині, продукти, воду, знімати гроші з банкомату, одежу підготувала на всяк випадок. 2 березня в нас пропав мобільний зв’язок, світло, газ, ми почали дуже нервувати, бо ми дорослі можемо перебитися з їжею, але діти ні, сусіди почали виходити на вулицю та готовити їжу на кострі, це було дуже складно, бо постійні обстріли не давали приготовити, потім їжа закінчувалась, вода також, дякувати Богу йшов сніг та ми могли збирати, щоб була хоч якась можливість зібрати воду… а потім ставало все тяжче і тяжче..   

Дуже складно було готувати їжу під обстрілами, діти замерзали у домі, уло дуже холодно, боялися померти від голоду та холоду.

Дякувати Богу у нас були чудові сусіди, ми допомагали один одному, завдяки цьому ми вижили. Війна нас тільки скрипіла

Велика подяка нашим воїнам,котрі боронили наше місто до останнього. На жаль так і не змогли знайти роботу, живемо на соціальні виплати.

На жаль, нашого будинка вже нема, його знесли, але ключі від рідної хати залишаться назавжди - як спогади про щасливе життя.