Коли почалась війна, я перебувала у лікарні зі своїм передчасно народженим малюком. Я працівник поліції, мешкала до війни у Балаклії Харківської області. Після окупації міста мене шокувала звістка про те, що мене розшукують російські військові. Більшість моїх колег потрапило до полону, одного вбили, про деяких нічого невідомо, вважаються безвісно зниклими. Найбільшими труднощами стало виїхати з Балаклії з новонародженою дитиною на руках. До того ж я була сам-на-сам із немовлям. Чоловіка я не маю, чекати допомоги було нізвідки. Виїжджала двічі, одного разу не випустили окупанти, на другий раз пощастило. Виїжджати було необхідно у будь-якому випадку, бо син потребував обстеження, лікування. Він переніс інфекцію, був крововилив у мозок, пошкодження ЦНС. Не можна було витрачати час, який йшов не на нашу користь.

Перший місяць було дуже складно. Я годувала сина і мені необхідно було добре харчуватись, але полиці магазинів були порожні. Я дуже переймалась через це та мало не втратила молоко. Дякувати Богу та добрим людям, які допомогли продуктами.

Через війну та передчасне народження дитини ми перестали спілкуватись з батьком сина. Він живе окремо своїм життям у іншому місті. Сина досі не бачив, не приймає участі у вихованні та не цікавиться його життям. Я від самого початку сама з дитиною. Навіть коли він народився і потрапив до реанімації, його батько не приїхав. Увесь час, все лікування, реабілітація ми проходимо вдвох. Якби не війна, можливо, все було б інакше.

З народженням сина, початком війни для мене найзворушливішими моментами є досягнення сина. Нам важко все дається. Але кожен крок веде до пересоги. Мого сина та нашу рідну Україну. Я офіційно у декретній відпустці. Працювала у Балаклійському відділі поліції ГУНП в Харківській області, капітан поліції. Я обожнюю свою роботу, хочу і буду надалі допомагати людям. Змінювати нічого не збираюсь. Лише поставлю на ноги свого хлопчика і повернусь до лав.

Коли я виїжджала з окупованої Балаклії, в мене почались судоми, пришвидшене серцебиття. Мабуть тоді я ледь не втратила свідомість, але мені допомогла одна жінка. Вона також із сім’єю їхала з міста. Її звали Наталя. Саме вона допомогла мені заспокоїтись. Тримала сина. Переконала, що ми все подолаємо і залишимось здорові та неушкоджені. Я дуже боялась, що мене можуть забрати у полон та невідомо куди заберуть моє немовля. Наталя подарувала мені невеличкий виріб із дерева з іконою. Я притисла його у руках і весь час поїздки не полишала. Тепер він завжди зі мною. Дивлячись на нього я згадую ці жахливі миті, які тоді здалися вічністю. І Наталю, яка нас врятувала.