Ми сім’я з міста Мелітополь Запорізької області. Чоловік – військовий, учасник бойових дій. Євгенія – 13 років, Олексій – 10 років. Перші дні війни ми провели в зоні безпосередніх бойових дій. Неймовірна кількість техніки та контингент країни-агресора заполонили все і скрізь. Всі зі зброєю. Про них не можна було думати, а тим паче говорити щось погане.

Більшість часу ми проводили у підвалі (для картоплі) приватного будинку близьких родичів, де нас збиралося до 23 людей: діти, немовлята, старенькі.

Дітки розважали один одного, хоча не дуже весело було, коли снаряди прилітали поблизу, і все навколо гриміло і сипалося.

Чоловіка не було поруч. Виїжджали ми на тижні на два, сподіваючись, що все скінчиться.

Приблизно о 04:00 ранку 24.02.2022 чоловіка повідомили про тривогу. Я думала, що це навчальна тривога, бо він військовий. Відвезла чоловіка на службу. А вдома почула вибухи.

Ніколи не вірила, що буде війна. З цим першим вибухом перевернулося життя. Думала, що розгромило всю військову частину, що всі загинули.

У нас не було реакції ні у кого, бо ніхто не міг подумати, що це реально.

Бомбили постійно. Бомбили нашу душу. Перший день війни і кожен наступний – важко усвідомлювати, що ніколи не зможемо повернутися додому. Психологічні проблеми у нас в душі, їх можна вилікувати лише перемогою.

В перші дні війни, коли все гриміло і постійно їхала повз нас техніка, ми не могли нічого зробити. Світла не було, потім не стало води. Підключали дизельний генератор, який багато років лежав у гаражі. В магазинах було пусто. Деякі супермаркети розбили і розграбували люди, тягли додому по два телевізори, дроти, обої. Розрахуватися картою було важко, готівки не було, бензину теж. Виїжджали ми лише з валізкою.

На новому місці в Житомирі у нас не було нічого. Волонтери з Білої Церкви допомогли з посудом, одягом, постіллю. Все б/у, але для нас ця допомога була просто до сліз приємною. У Львові багато благодійників, але й багато нужденних.

Тепер у нас є орендована квартира в чужому місті, без родичів - батьки в окупації, хтось роз’їхався по країнах, багато родичів померли. Перестали виплачувати кошти від держави.

У нас немає нічого, що могло б нагадувати про колишнє життя. У душі хочеться, щоб все закінчилося і повернулося, як було раніше. Щоб прокинутися зранку і зрозуміти – це був лише поганий сон. Але нічого не нагадує про той сон. Діти весь час без друзів і родичів. Вони потребують відновлення душевних сил, яскравих моментів життя, які допоможуть переосмислити сумні спогади.