Узун Нікіта, 11 клас, Дачненський ліцей №1 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мальцева Інна Сергіївна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Одного ранку, прокинувшись і вставши з ліжка, я пішов збиратися до школи. Цього дня все було звичайним. Встав, почистив зуби, вже збирався виходити до школи, але мене перервав дзвінок батька. «Синку, сьогодні залишайся вдома», - сказав тато. «Чому?» - «Сьогодні коїться щось незрозуміле, я чую постріли та вибухи. Залишайся, я зараз їду додому».

Після цього я одразу заглибився в інтернет. Я здивовано та з жахом читав новини: "Почалася війна?", "В Україну вторглися?", "Що зараз відбувається в Україні?". На жаль, такі новини я побачив того ранку.

Коли тато приїхав, він одразу поїхав за продуктами, документами та до терміналу. «Невідомо, що буде завтра, тому потрібно не панікувати і діяти», -  сказав мені тато. Я зі страхом і розумінням сприйняв цю новину. Тато одразу поїхав за братом і мамою. Пам’ятаю, як тоді ми дивилися новини та звернення президента. Ми всі мовчали, перебуваючи в повному ступорі. Ніхто не міг повірити, що почалася справжня повномасштабна війна.

Цілий місяць пройшов у жахітті та нерозумінні того, що відбувається. За цей час ми запаслися продуктами, переробили підвал у бомбосховище.

Як саме? Зміцнили його конструкцію та провели вентиляцію. Усі цінні речі та документи зберігалися там. Бомбосховище надало нам спокій та безпеку, які були так необхідні нам тоді. Так тривало ще рік, поки серйозна небезпека в Одеській області не зникла. Але сталося багато подій, які не можуть залишити байдужим. Російський терор у Бучі, Ірпені - найбільш відомі та, на жаль, трагічні приклади геноциду українців. Це викликало в мене страх, гнів, нерозуміння, чим завинили прості люди. Це змінило моє ставлення до нинішніх подій. Це не війна через зіткнення інтересів, а війна за виживання українців, мене та моєї сім’ї.

Непомітно я зрозумів, що починаю звикати до повітряних тривог, вибухів, роботи ППО та поганих новин.

Щодня російські військові чинять злочини проти людства, наприклад, застосовують касетні та фосфорні бомби проти цивільного населення. На жаль, зараз є проблема в українському суспільстві - звикання до терору. Це явище має назву емоційне оніміння. Емоційне оніміння - це певний психічний та емоційний процес вимкнення почуттів у відповідь на травматичну подію. Емоційне оніміння може бути побічним ефектом посттравматичного стресового розладу (ПТСР). Я сам відчув цей ефект.

Так буденно й тривожно минув останній рік. Моя мрія - щоб це швидше закінчилося. Щоб був мир у всьому світі й не гинули захисники України, завдяки яким я пишу це есе.