Російські війська зайшли у Херсон дуже легко завдяки зрадникам. Вони одразу стали вважати місто своїм назавжди. А коли їм довелось відступити за Дніпро, почали звідти нещадно обстрілювати мирних мешканців

Я до війни далекобійником працював. Тікав з Каховки зерновозом із зерном. Приїхали ми в Херсон, а окупанти через чотири дні зайшли,  і почали ми ховатися від них. Сильно погано було при них, люди їх боялися.

Вода, продукти були. Рашисти думали, що тут назавжди, Херсон не чіпали, це зараз вони нас бомблять. Бомблять будинки, магазини - прилітає добре нам.

Я колишній авіаційний технік, літав транспортною авіацією. Був в Афгані два рази по пів року. Завдяки цьому я і моя сім'я живі. Коли бомблять, я їм кажу, куди тікати і що робити - я знаю, що таке війна. 

Коли порізали літаки, нас, 28 тисяч спеціалістів, залишили без любимої роботи. Знаєте, як ми плакали? Для мене літак був, як рідний брат, цю техніку ми любили, а тепер - маємо що маємо. 

Я також ходив у військкомат. Мені було тоді 58 років, мені сказали, що коли я буду їм треба, мене позвуть, а зараз вже все, за віком не беруть. Я працюю, як можу. У мене своя машина – бус, я вожу гуманітарну допомогу. Я не волонтер, а як водій у волонтера.

Ми зараз чим можемо, тим допомагаємо, але росіяни нас бомблять підло. Раніше не бомбили - думали, що Херсон на весь час їм. А тут Дніпро вузький біля порту - вони через нього і луплять: куди попадуть, туди і б’ють.

У нас з роботою взагалі ніяк, і до війни було ніяк, бо позакривали всі заводи. Люди записалися прибирати, бо нас тут було затопило, бо цей острів у Херсоні намивний. 

Ніхто не думав, що підірвуть Каховку. На лівому березі досі там трупи плавають, люди їх виловлюють. 

У нас тут - крайня точка Дніпра, далі -  Лимани і море. Якщо взяти хороший бінокль, на лівому березі російських військових видно. Ми на правому високо живемо, а лівий внизу - там видно плавні. Олешки видно, як на долоні, з нашого берега. Видно навіть, куди попадають снаряди.

У мене сини пізні, бо я літав. Старший робить в АТБ товарознавцем, а молодшому 15 років, і він вже рік не ходить до школи. Спілкуватися треба, в колективі бути. 

Бабуся живе в селі, 25 км від Херсону. Я до неї їжджу, бо був телевізор, а зараз не працює. Росіяни в Херсоні підірвали  телевишку, натворили такого, що вісім місяців не було ні зв'язку, нічого. Зв’язок був їхній, хто хотів - купував їхні сімки. 

Вони в нас тут не сильно звірствували, бо думали, що це вже їхня територія назавжди,  Добре, що наші прийшли і швидко їх звідси вигнали, ми навить не пойняли, як вони звідси пішли. 

У нас тут поганенько. YouTube не дивлюся і не хочу. Все це дуже страшно, я все бачив. Мені головне, щоб не прилетіло в нашу хату, і діти були живі. Настрою ніякого. Дуже багато людей вбило, жалко людей. Треба їм допомагати. Допомагаємо ЗСУ і Херсону, як можемо. Куди можемо, доставляємо, що потрібно.  

Я надіюся, що до нового року війна закінчиться. У нас на лівому березі чутно, що їх кудись гонять. Те, що наші солдати роблять, ніде ніхто не фотографує, ніхто нікому ні про що не розказує. Настрій такий в Херсоні, що більше ми своє місто росіянам не віддамо, більше вони нас так не надурять, як коли зайшли. Вони з Криму зайшли - всі мости тоді були, а треба було все підірвати. 

Мені вже 60 років. Тримаємося, а там подивимося. Місто живе. Більшість виїхали з міста, залишилося мало людей. У нас сильно багато колаборантів.