Подружжя викладачів чекали швидкого визволення Гуляйполя і були шоковані тим, що побачили під час евакуації з міста

Я працював вихователем Гуляйпільської школи-інтернату, дружина – педагог, французьку мову викладала. Жили ми у центрі міста в своєму будинку, мали город, господарство. А як почалася війна, прийшлось все покинути і виїхати в Запоріжжя, дома все залишити. Там таке твориться… школи порозбивані, по інтернату попадали декілька разів. Дітей звідти вивезли в Польщу. Так що сидимо, чекаємо перемоги. 

Ми сиділи там, коли ще бомбили, стріляли. А коли мер об'явив в місті евакуацію, сказали, що є в нас один день. Ми виїхали без нічого: документи забрали і по одній сумці. Надіємося, коли повернемося, там буде все ціле.

Ми не знали, чим це все закінчиться і до чого воно йде. Хотілося, щоб скоріше закінчилося. Думали, що два-три дні – і приїдемо, а війна вже більше чотирьох місяців. 

Але маємо надію, що буде куди повертатися, тому що заново починати життя - вже не ті роки у нас. Молодь, може, знайде себе десь, а нам хочеться повертатися додому. Ми - мирні люди, педагоги, нікому зла не зробили. Шокувало, що на нас напали і почали стріляти по населених пунктах. У нас же не було ні військових, нікого. Ще досі здається, що це сон, що це не з нами відбувається, і що це - неправда. Не чекав такого. 

Саме коли виїжджали, також обстріл був, Гуляйполе вже не схоже на себе було: вже хати горіли, багато було розвалених. Було таке, як ми раніше дивилися в кіно про війну. Їхали в шоці, не вірили своїм очам. Звичайно, не хотілося виїжджати, душа боліла.

Коли ми сюди приїхали, почали оформлятися, всі згуртувалися і все було організовано. Допомогу нам надали, з житлом вирішили, документи оформили. Приємно, що влада дбала про нас, не кинула, як сліпих кошенят. Ми не відчуваємо тут чужими себе, але все одно душа болить і хочеться додому. В гостях добре, а дома краще. 

Ми з жінкою знали, що трішки ще допрацюємо - і буде пенсія. Будемо жити на пенсії, господарювати, але війна перекреслила всі мрії. Тепер будемо приїжджати додому й дивитися, що робити: чи відбудовувати. У нас все було, був свій дім, ми все життя працювали - 40 років педагогом. Надіємося, що нам ще буде де працювати. 

Надіємося, що будемо відбудовувати потихеньку. Ми повернемося додому, по-іншому не може бути. Кожен день дивимося інформацію, коли зможемо повернутися, чекаємо, що окупантів погонять, і ми будемо повертатися додому. Надіємося, що ми обов'язково переможемо, повернемося в свої школи і будемо далі працювати.