Мені 49 років. Я живу з сім’єю в місті Охтирка, яке росіяни бомбили з першого дня війни. Перша бомба впала метрів за триста від нас. У будинку вилетіли вікна. У сараї стіна розійшлася. 

Не було світла й опалення. Ми до червня сиділи у погребі, поки не звільнили Тростянець, звідки на нас летіли снаряди. З нами були сусіди з дітьми. Діти боялися виходити з погреба. Ми харчувалися, тим що було під рукою, – картоплею і консервацією. Пекли хліб. Добре, що мали запас борошна. Згодом з’явилася можливість ходити на базар. 

Найбільше шокували авіаобстріли. Окупанти скинули бомбу на наш город. Сусід був на вулиці. Його віднесло вибуховою хвилею метрів на п’ять. 

Я працював у Києві. Мене звільнили. Старша донька мешкає в Києві і також зараз не працює. Менша – не може нормально навчатися, бо часто немає світла й інтернету.

Хочеться, щоб окупанти пішли з нашої землі, щоб настав мир. Ми все відновимо – і життя налагодиться.