У мене є чоловік і шестирічний син. Ми жили в місті Миколаїв. 24 лютого прокинулися від того, що нас підкинуло в ліжку. Ми не зрозуміли, що сталося. Через кілька хвилин повторилося теж саме. Як виявилося, то були вибухи на аеродромі, розташованому неподалік. Ми швидко вдягнулися й поїхали. Бачили, як літали винищувачі. Військові поспішали в бік вокзалу. На заправках були величезні черги. Ми вистояли, заправили повний бак і поїхали у Варварівку. Зупинилися у знайомих і весь день слідкували за новинами. Опівночі виїхали до батьків у селище Березанка. На трасі Миколаїв – Одеса бачили танки.
19 березня мого чоловіка призвали на службу. У липні я з дитиною поїхала до сестер в Бельгію. Через три місяці повернулася в Березанку.
Живемо вдесятьох у трикімнатній квартирі: я з сином, чоловікова сестра з дітьми, батьки. Важкувато, але не це для мене найскладніше, а розлука з чоловіком і хвилювання за нього.
Я працювала швачкою. Через війну втратила роботу. Оформилися з дитиною як внутрішньо переміщені особи. Батьки мають невеличке господарство і допомагають нам. Якби не вони, я не знаю, як би виживала.
Надіюся, що війна скоро закінчиться. Хочу, щоб восени син пішов до школи. Він мав ще цього року піти до першого класу, але мені б хотілося, щоб він почав навчатися повноцінно, а не дистанційно.
Надіємося, що повернемося до своєї квартири. Поки що вона ціла, але в місті багато руйнувань. Розбиті адмінбудівлі, інститути, житлові будинки. Найбільше постраждав центр Миколаєва. Боляче дивитися на зруйновані місця, з якими пов'язані спогади.
