Обухівський Владислав, 10 клас, Старокостянтинівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №1 Старокостянтинівської ради Хмельницької області 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Самолюк Оксана Дмитрівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

24 лютого 2022 року розпочалося повномаштабне вторгнення. Жахлива сторінка у моєму житті… Ця подія зламала мене, мій дитячий кругозір, мої мрії. Щодня потрібно було вчитися жити по-новому. Скажу чесно, не завжди виходило. Так, я намагався тримати себе у руках, я ж чоловік. Були моменти, коли здавалося, що все – кінець.

І тут за руку мене взяла мама, обійняла і сказала: «Сину, ти можеш поплакати, це нормально. Розумію, що твій світ рухнув, але ми всі разом. Не забувай, що у тебе є ми. Люблю тебе, мій синочку».

Все, ці слова викликали вир емоцій і сльози… Соромно зізнатися, але я так ридав…Смуток, розпач полонив мене. На щастя, після розмови з мамою мені стало значно краще. Я зрозумів, що підтримка рідних важлива і необхідна. А найголовніше для мене було те, що спільно можна подолати будь-які труднощі. І я у цьому переконався. І тільки почав звикати до цього темпу життя, знайшов у собі сили, щоб рухатися далі, сталося найстрашніше… Мій брат, мій Ілля став у лави ЗСУ. Спочатку він служив у частині в Києві, і ніби усе було добре. Але… 10 травня 2023 року братика відправляють на Бахмутський напрямок.

Коли нашій родині Ілля повідомив цю страшну новину - жити стало ще важче. Боляче було дивитися на змучених батьків, які щодня молилися і просили захисту для нас і особливо для наших захисників, серед яких є найрідніший – СИН.

Батьки ніби поділилися на дві рівноцінні частинки: одна у Старокостянтинові зі мною, а інша – у Бахмуті з Іллею. Як же ж це було складно!!! Мама змучилася, змарніла… мені навіть здається, що вона посивіла… І тоді ми знову знайшли підтримку і розраду в нашому спілкуванні одне з одним. І хоч як би важко не було посміхатися, коли тобі боляче, вони сміялися, щоб мені було легше. У найтемніші дні, коли надії майже не залишалось, допомога від моїх рідних змушувала мене йти далі. Я і подумати не міг, що ми настільки рідні та близькі. Щодня усі писали мамі «як там Ілля». Коли збирали речі, які передавали братові, то всі: родичі, знайомі, сусіди - віддавали усе, щоб йому (та іншим захисникам, які боронили наші кордони) було хоч трішки комфортніше.

Також я зрозумів, наскільки у країні багато людей, які підтримують одне одного. Це змушує відчути гордість за те, що родився в такій державі. Підтримка була всюди.

Я подорослішав, став розумніший, здобув досвід. Але залишилася наша єдність, наш незламний український дух, наша сила. І воля, яка є у кожній родині. Ця воля об’єднує нас. Допомагає дивитися в майбутнє, будувати плани на життя. І навіть з таким переломним моментом у житті, вона допомагає впоратися. Воля, родина, Україна. Слава Україні! Героям Слава!