Грешко Юлія, 1 курс, Рокитнівський професійний ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе - Маринич Юлія Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. Яке страшне слово, мороз іде по шкірі, як вимовляєш його. Та це лихо прийшло і до нас в Україну. І це не перший раз за останнє сторіччя. Багатостраждальна наша Україно!!! Земле - матінко наша – скільки разів топтав тебе окупантський чобіт, скільки горя і зла принесли нам вороги! Які великі руйнування здійснили ті, хто носить у серці зло. Запитую: за що? А відповіді – немає… Якісь політичні безглузді ігри ведуть можновладці, а гинуть діти, підлітки, молодь, простий народ, які так далеко від тієї політики.

Болісно серцю, як проїжджаєш по малих і великих містах. А там на площах безліч портретів тих, хто загинув на цій клятій війні.

Вже ніколи не дочекається мати сина, а наречена – коханого, діти – татуся. Час розділився на «до» і «після». Краса наших чудових міст понівечена, розгромлена, замість них стоять чорні руїни… Серце болить, сльози непрохані біжать, коли бачиш це все свавілля. Запитую в себе і не знаходжу відповіді: невже в тих людей замість серця камінь? Невже не тремтить рука цілитися по лікарнях, дитсадках, по житлових будинках? Яка користь для ворогів, які нищать електростанції? Для чого забирати цілі області? Невже своєї землі мало?

Там вимирають цілі села, райони, а для чого їм наше? Одні запитання, а хто мудрий відповість на них нам? Коли все це закінчиться?

Так хочеться, щоб скоріше настала тиша, не чути було сирени, не гриміли вибухи, не здригалася земля. Так хочеться крикнути, щоб почув увесь світ: «Люди! Схаменіться, зупиніться, перестаньте робити зло один одному! Хай буде у всьому світі мир, дружба між народами, радість у серцях та усмішка на устах. А сльози хай назавжди висохнуть з людських очей! Почуйте волання українського народу!!!»