23 лютого чоловік пішов на роботу, а ми з дітьми виїхали в Київ до знайомих. О п’ятій ранку вийшли з маршрутки в Києві і почули вибухи. Дуже страшно було. Мабуть, той день був найжахливіший. Це ж був звичайний день. Ніхто не знав, що він буде останнім, коли ми бачилися з чоловіком. Після цього ми десь на сім місяців розлучилися. Бувало, що по декілька діб з ним не було зв’язку.

Мій чоловік служив на східному кордоні, а я з двома дітьми їздила, скажімо так, по всьому світу. Спочатку це був Київ, потім – Дніпропетровська область, потім на два місяці вивозила дітей у Болгарію. Згодом повернулася у Львівську область. І вже через сім місяців чоловік повернувся з фронту, і ми побачилися. 

В Києві ще в перший тиждень, коли все було незрозуміло, ще не була налагоджена гуманітарна допомога. Але потім  ніколи не було проблем із гуманітаркою. 

Всі люди згуртувалися і допомагали. Зокрема, Фонд Ріната Ахметова весь час нам дуже допомагав. Я знаю, що у цього Фонду дуже багато благодійних проєктів. Вони дійсно допомагають вижити нам і нашим хлопцям, які нас захищають.

Під час війни ми з чоловіком і дітьми більше почали любити одне одного. Цінуємо рідних і кожен прожитий день. Нашому меншому синочку три роки. Коли він чує сирену, то знає, що потрібно тікати чи, як мінімум, десь шукати дві стіни. Дитина в три роки не повинна цього знати. 

Головне, щоб був мир, і ніякі держави ніколи в житті не мали наміру нападати на інші країни з війною.