Мені 45 років. Війна застала нас в Бериславському районі Херсонської області. Пробули ми в окупації два місяці, а потім вирішили поїхати. 

Не знаю, скільки було постів, які потрібно було пройти. І біля знаменитої нашої Снігурівки ми під обстріл потрапили з дітьми. Довго чекали, нас не пропускали. На кінцевому пункті стояли ФСБшники й не випускали. Поки чекали, щоб нашу велику колону пропустили, було дуже страшно. 

Діти хотіли їсти і в туалет, а по сторонах була посадка, а там росіяни їздили своєю технікою - виходити не можна було. Оце, звичайно, було дуже страшно. 

Я вже думала: навіщо ми вирішили виїжджати? І там було дуже страшно сидіти, і виїжджати теж. А коли вже виїхали, то зітхнули з полегшенням. Як побачили наш пост, то плакали. А наші подивилися документи, оглянули багажник, речі не витрушували.

Коли звільнили наше село, ми повернулися і наразі проживаємо вдома. Вода і світло є. Якщо щось ламається, то намагаються швидко полагодити, якщо це можливо. Звісно, бувають прильоти. Але в порівнянні з тим, як живуть люди там, де немає ні світла, ні газу, ні води, то в нас іще можна жити. Якби ж тільки не стріляли… 

Багато людей приїхали з прибережних сіл до нашого. Повернулося багато переселенців, і приїхали люди з-під Каховської ГЕС, яких затопило. У нас хоча й теж небезпечно, але хоча б більш-менш бувають дні спокійні.

Торік, як ми приїхали додому, ми все думали: от зараз війна закінчиться, скоро хлопці прийдуть. Віра в це була, а зараз - я вже й не знаю. Такі бувають моменти, коли я думаю, що війна не закінчиться ніколи, і тоді опускаються руки. Дуже хочу, щоб чоловік повернувся.