Мені 30 років, у мене двоє дітей. До війни ми проживали на Донеччині – біля Краматорська, у селі Михайлівці. Зараз я у Черкасах, а чоловік працює  рятувальником у Донецькій області.

24 лютого чоловік прокинувся о п’ятій ранку. Він бігав по хаті, і я не розуміла, що трапилося. Спитала, що сталося. Він сказав, що війна – в мене потемніло в очах. Я не хотіла вірити, що це правда.

Коли біля нашого дому впала ракета, ми виїхали в Німеччину. Жили там. Потім повернулися в Україну і тепер мешкаємо в Черкасах. Тут працюють магазини, усе є. 

Шокувало, коли поруч прилетіла ракета. Згасло світло. Було дуже страшно. Ми думали, що це - останні секунди нашого життя.

Коли ми їхали до Німеччини, волонтери нас посадили в потяг, і на кожній зупинці нам люди давали одяг, їжу, воду. Потім нам дуже допомагали німці та люди з України. Усі підтримували одне одного.

Тепер ми по-іншому почали дивитися на життєві ситуації. Раніше завжди кудись поспішали, намагалися відкласти гроші, а зараз почали розуміти, що в реаліях нашого часу «завтра» може не настати. Тому намагаємося якомога більше часу проводити з близькими, з родиною, допомагати одне одному.

Спочатку в мене були панічні атаки. Було дуже страшно. А зараз мене лякає те, що ми починаємо до цього всього звикати. Я сподіваюсь, що скоро наші хлопці переможуть, закінчиться війна, і все буде добре. Я дуже хочу, щоб наші діти більше не переживали такого, навіть не уявляли, що все це може повторитися. Я вірю, що в нас буде світле майбутнє, щасливе, що Україна буде процвітати, і ми будемо жити в достатку та мирі.