Коли почалася війна, я не одразу зрозуміла, що відбувається. А потім як гримнуло — зрозуміли: почалося. З кожним днем ставало все страшніше. Летіли ракети, били по хатах. Наш під'їзд тремтів, шибки вилітали. Люди бігали вулицями, хтось у паніці, хтось у пошуках води чи хліба. Біля мого будинку впало одинадцять снарядів, це був жах. Ми з сусідами ховалися у підвалі. Там було сиро, темно та холодно. Води не було, світла теж. Газ вимкнули. Готували хтось як міг, на вогнищі у дворі. Жили як у минулому столітті. Це було страшно, справді страшно.

Я не вірила, що це може бути в нас. Не розумію, навіщо Росія на нас напала. Ми що, комусь заважали?

Коли стало зовсім небезпечно, я поїхала. Зараз живу з донькою на Київщині. Я щодня згадую своє місто. Хочеться повернутись. Вірю в перемогу України та відновлення країни.