Після початку повномасштабного вторгнення нашій родині довелося переїхати у Дніпро. Але за декілька місяців ми були змушені повернутися додому через фінансові труднощі, т.к. я виховую дитину одна і ще опікуюсь літньою мамою, яка частково паралізована. Після другого переїзду (під час примусової евакуації) змушена шукати постійні підроботки, щоб мати змогу сплачувати оренду квартири, бо на сьогоднійшній день наше місто майже знищене і повернення додому неможливе. Донька не має друзів у новому місті, боїться іти до школи, бо до дітей ВПО не всі ставляться з розумінням, вона відчуває себе одинокою і боїться стикнутися з булінгом чи непорозумінням як зі сторони однолітків, так і зі сторони вчителів. Останнім часом замикається у собі і не завжди хоче говорити про свої переживання.

Через день після повернення з Дніпра ми прокинулися від того, що був прильот у склад боєприпасів, неподалік від нашого дому. Більше години була детонація, ми з дитиною ховалися у подвалі, а після обстрілів збирали частини від ракети у своєму дворі. Ще довго ми всі боялися лягати спати і лякав кожен звук.  

Дуже вдячна поліцейським, які нас евакуювали у беспечне місце, звідки волонтери допомогли вже перевезти маму і довести до самої квартири. Це сталося швидко і злагоджено. Ще одна велика допомога була від зооволонтерів, які допомогли нам передати нашого верного друга в інше місто до нових хазяїв. Розлучитися з собакую було дуже складно морально. І донька довго сумувала і переживала за долю нашого улюбленця.

Декілька разів я проводила волонтерські заняття у Києві для діток-переселенців, щоб відволікати їх від подій і надавати психологічну підтримку.

Деякий час у нашому місті не було де купити засобів гігієни, ліки, не було чистої води питної.