Ткачук Анастасія
Здолбунівський ліцей №4
Вчитель, що надихнув на написання есе: Кравченко Тетяна Костянтинівна

Війна, моя історія

Немає нічого страшнішого
за необмежену владу в руках
обмеженої людини.
Василь Симоненко.

Я ненавиджу зиму через холодні ранки, але цей був найхолоднішим.

Як і кожен підліток, я не мала бажання йти до школи в зимову сльоту, мерзнути дорогою, сидіти на уроках, а потім повертатися додому та працювати над домашнім завданням. Тепер я сумую за цими днями, за їх одноманітністю, спокоєм та атмосферою захищеності.

Вторгнення застало нас зненацька. Вкрало лютневі будні у мільйонів українців, а згодом розділило сімʼї, вбило невинних, змусило бігти та ховатися. Думки збилися в купу, завʼязались у вузли та не давали мислити критично. Це було очевидно… Нам натякали, але ми не вірили в можливість нападу. Не хотіли вірити. Я згадую дискусії з подругою про те, що вірогідність початку повномасштабного вторгнення надто мала, аби бути реальністю. Наївність – те, що хочеться сказати в першу чергу, бо ж такі думки були у більшості із нас.

Я погано пам’ятаю той день, видно мій мозок хоче, аби я більше про нього не згадувала. Тоді всі були на шляху до роботи. Тато був змушений лишитись там, а мама довго чекала автобус додому.

Похід у магазин супроводжувався перенесенням у часі в двадцятий рік, коли полиці пустували через пандемію. Цього разу їх спустошила паніка. Тривожні валізи пакувались нашвидкоруч. Перша повітряна тривога супроводжувалася панікою та страхом через те, що може прилетіти у будь-який момент.

Ночі були безсонними. Частіше за все тому, що сирени переставали лунати лише по закінченню тривоги, а починалася вона після заходу сонця, коли всі були в будинках.

Через відсутність укриття вдома я поїхала до бабусі, де є підвал. Це не повноцінне бомбосховище, але фундамент будинку давав ілюзію безпеки.

Ми спускались до великої кімнати, облаштованої лавками, столом та покривалами. Всі намагались зробити це місце кращим, бо знали, що значну частину дня ми проводимо саме тут. Тривоги вдень давалися легше, вночі ж я спала, обіймаючи коліна.

Люди звикають до війни – це найгірше. Ми очікували на те, що світ допоможе, а він лише розводив руками і дивився на те, як від російських убивць вмирають діти, як від ракет падають будинки, як міста ховають солдатів.

Біль, який несе із собою війна, занадто великий для нації… Взимку двадцять третього на фронт забрали рідного дядька. Весною він був поранений, зараз проходить реабілітацію. Влітку на війну поїхав хрещений. Ось вже майже три місяці, як він зник безвісти. Таких як він – тисячі. Надія на їхнє повернення жевріє у серці кожної матері. Та чи є в цьому сенс, коли влада розводить руками? Безумовно, життя моєї родини змінилося. І не тільки моєї. Війна зачепила кожного українця, будь він в країні, чи поза її межами… Вона змогла пробратися у памʼять кожному і лишити там свій слід, просякнутий холодом, кровʼю та болем.

Саме в цей момент твориться історія. Ми вкотре боремось за власне життя, бо українська земля віками терпіла запеклі війни на своїй території. Її діти бачили все: руйнування і відновлення, окупацію і звільнення, поранення та фарт, життя та смерть.

Це повторюється знову. Тепер ми вимушені раз і назавжди покінчити із цим протистоянням, аби наша історія більше ніколи не була залита кровʼю. На кону стоїть все. Заплачено вже надто багато, аби так просто здатися.

Колись над деокупованими містами будуть майоріти наші прапори, додому повернуться воїни. Варто лише памʼятати про те, що війна досі триває, а її кінець, в першу чергу, залежить від нас самих…