Оксана Олександрівна Обідченко, вчителька Волноваського ЗЗСО І-ІІІ ступенів № 7
«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»
Мене звати Обідченко Оксана. Працюю вчителькою української мови та літератури, зарубіжної літератури у 5-11 класах. До повномасштабного вторгнення жила у місті Волноваха Донецької області.
Вранці 24 лютого 2022 року, я з мамою, як і інші мешканці Волновахи, прокинулися від вибухів.
За вісім років війни ми на поодиноких «прильотах» навчилися розрізняти, коли летить «до нас» і «від», тому одразу зрозуміли, що відбувається. Постріли були чимраз сильнішими: здригалися стіни, дзвеніли вікна.
25 лютого до нас прилетіли перші снаряди, ворог почав обстрілювати Волноваху. З’явилися черги до банкоматів, магазинів, аптек. Особливої паніки не було, люди між собою говорили: «Це як 2014 рік, нічого страшного – наші хлопці із ЗСУ їх відіб’ють»… Уже 26 лютого я на собі відчула, що таке сильні обстріли.
Прилетів снаряд – і мій будинок був наполовину зруйнований. Ми встигли забігти до підвалу – і це врятувало нам життя.
Коли піднялися нагору – все було засипане битим склом, мої книжки – прошиті осколками, шафу перерізало навпіл. Осколками вбило собаку і кота: вони, коли почався обстріл, кудись забігли, і ми не змогли знайти їх, щоб забрати до підвалу. Сусідній будинок загорівся – але оскільки йшов дощ, полум’я не перекинулося на інші будівлі.
Подзвонити пожежним тоді вже було неможливо: телефони в усіх порозряджалися. Світла і газу не стало в перші дні, а води – ще за три тижні до повномасштабного вторгнення: сепаратисти перебили водогін.
Вночі прилітала авіація, скидала бомби. Постійно сидіти у підвалі ми не могли – там було дуже сиро, від напруги ми майже нічого не їли, пили тільки воду.
Евакуаційний потяг був тільки один раз, люди казали, що прийшов він із запізненням, а після його відходу відразу ж на вокзалі був приліт, залізничну колію було пошкоджено. Сирена у місті була лише один день, а потім ми розуміли тільки по обстрілах, коли треба ховатися, а коли стріляють «від нас». Пам’ятаю, як мама мені постійно казала: «Прислухайся, як тільки по звуку чути, що летить до нас – то негайно біжимо в укриття». І я була у постійному страху й напрузі.
Десять днів ми сиділи у напівзруйнованому будинку, під час обстрілу ховалися до підвалу, спали по черзі по годині на добу.
Ворог цілив у ДСНС, а у Центральній районній лікарні — саме в гаражі – ймовірно для того, щоб знищити пожежні машини, щоб «швидкі» не могли виїхати…
Коли Волноваха горіла – пожежники нічого не могли вдіяти. А Волноваха палала і вдень, і вночі… Це були найпекельніші дні мого рідного міста….
5 березня 2022 року приблизно о десятій годині ранку (пам’ятаю ці дні до найменших подробиць) і до шістнадцятої години був оголошений «режим тиші» для евакуації людей з Волновахи. Як казали, це був останній день так званої тиші (хоча тиші до часу не було, місто постійно обстрілювали з усіх видів зброї, а потім прилітали ворожі літаки й скидали бомби на житлові будинки). Ворог – як і в багатьох інших містах – домовленості тиші не дотримався. Обстріляли площу, де зібралися мешканці міста, щоб виїхати, загинуло багато людей… Ми дивом урятувалися: не пішли відразу на площу, бо саме збиралися – і почався обстріл. Ми забігли до підвалу, де просиділи до вечора. Волноваху майже стерли з лиця землі. Нас врятував підвал, люди, у яких не було підвалу, або вони не встигли туди забігти – загинули.
Ввечері, коли обстріли припинилися, ми з мамою побігли до лікарні – до бомбосховища. Дорогою тричі зупинялися через обстріли – падали на землю, прикриваючи голову руками, і знову бігли.
Коли дісталися лікарні, побачили групу військових. Ми не знали, яка зараз влада в місті, тому боялися до них підходити. Лише коли почули, що хлопці розмовляють українською, – зрозуміли, що це наші. Нам показали, де бомбосховище. Лікарню почали обстрілювали від першого дня, тому хворих спустили до бомбосховища.
У бомбосховищі нам дали бутерброди – і я вперше за кілька днів поїла, до того часу я пила воду, зварити їжу було неможливо,
бо 1 березня, коли ми запалили піч, щоб зварити бодай якусь кашу, пішов дим, і ворог почав гатити по нашій хаті, ми сховались до підвалу, а коли постріли припинись хвилин на десять, я вискочила з підвалу й залила піч водою. Більше вареної їжі ми не їли.
Усю ніч у бомбосховищі я просиділа на стільці, боялася лягти спати, бо усю ніч йшов важкий бій. Ми дізналися, що з обіду людей не евакуювали, бо були сильні обстріли, також дізналися, що кожного ранку військові вивозили людей до певного місця – а вже звідти автобусами людей забирали волонтери: після розстрілу колони з мирними мешканцями вони не ризикували заїжджати в місто. Проте того ж вечора була спроба вивезти одну групу – але люди не змогли навіть вийти з укриття через інтенсивний обстріл. Людям дали команду йти назад, а хлопці схопили автомати і порозбігалися. Ворог наступав і обстрілював місто, а наші хлопці вогонь у відповідь вже майже не вели, бо за їхніми спинами стояли люди. Якби вони відповідали – жертв серед мирного населення було б набагато більше… Наступного дня ми почули вигуки: «Евакуація, швидше, швидше!». Поки добігли лабіринтом коридорів бомбосховища до виходу – людей уже вивезли. Ми знову стали вагатися: можливо, ворога відіб’ють, і вже не треба буде виїжджати… Так сиділи, аж за пів години забігає хлопець у формі: «Ви будете евакуюватися? Швидше, прошу вас, зараз тут пекло буде!». Тут знову почався обстріл – ми перечекали, вибігли, а побратими до хлопця: «Ти куди їдеш? Усе, вже більше нікого не встигнемо евакуювати». Він відповідає: «Значить, я вивезу двох. Але вивезу».
Військовий дуже хвилювався, хоча виду не подавав, їхали ми на великій швидкості, дорогою ми з мамою бачили розбиту техніку і спалені цивільні машини, біля яких лежали мертві люди….
Потім я зрозуміла причину хвилювання хлопця – військового – він пробив колесо і хвилювався, щоб встигнути довезти нас у безпечне місце. Згадую очі нашого героя, який врятував нам життя і вивіз з того пекла – ці очі я ніколи в житті не забуду. Боєць видивляється, чи немає на дорозі мін, а я його погляд у дзеркалі спіймала, він помітив це і каже:
«А ми Волноваху все одно відіб’ємо! Я воюю з 2014 року, і клянусь, що ми відіб’ємо як Волноваху, так й інші міста, захоплені ворогом!
І я вірю в це!
Вірю, що моє рідне місто, як і десятки інших міст і селищ будуть українськими, і я буду навчати дітей у деокупованому Донбасі!