Олена народилася в невеликому селищі Луганської області, тут же знайшла сімейне щастя й виховувала дітей, поки по вулицях не почали летіти снаряди. Коли дочка-медсестра двічі потрапила під обстріл, попросила дітей відвезти онуків, щоб зберегти їхні життя. Сама залишилася в родовому гнізді.
Я народилася і виросла в Новотошківському, тут же вийшла заміж і виховувала двох доньок. У нас було нормальне життя, робота. А як почалася війна, усе втратили: і роботу, і дітей, адже вони з онуками на руках виїхали із селища.
Коли почали бомбити, ми були у квартирі. У нас у будинку немає підвалу, тому залишалися на місці. У під’їзді й біля будинку купа уламків, у сусідні будинки бігти в підвал не було сенсу, сиділи у квартирі. У нас осколками снарядів побило дах і вікна, але вже все відновили.
Діти практично зразу виїхали. У мене дочка працювала медсестрою та потрапила двічі під обстріл, я їй тоді сказала: «Усе, втретє долю ми не будемо випробувати, виїжджай». А старша на той час із немовлям на руках була.
У нас тоді ні світла, ні води не було, ходили під бомбардуванням, під обстрілами набирали воду в криничці на свій страх і ризик. А що робити?
Фінансовий стан дуже похитнувся. Я ніде не працюю, тому що роботи немає, виїхати звідси можливості немає, і пенсію ще не отримую. У безпеці себе теж не відчуваю. Ось недавно стояла біля під’їзду з декількома жінками, і просто над головою почали кулі свистіти.
Хочеться, щоб закінчилося все. У нас у селищі немає громадського транспорту, нічим навіть виїхати. Аптека раніше забезпечувалася нормально, а останнім часом дуже погано. Щоб виїхати кудись за ліками, потрібно найняти машину. Ми нікому не потрібні, просто кинуті напризволяще люди.
.png "«Досі хліб привозять двічі на тиждень»")
%20%E2%80%93%20%D0%BA%D0%BE%D0%BF%D1%96%D1%8F.png "«Дитина сильно злякалася, і ми поїхали»")
