Ірина Шишолік, 11 клас
Княгининівський ліцей Волинської обласної ради
Вчитель, що надихнув на написання есе: Яручик Тетяна Василівна  

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ранок двадцять четвертого лютого 2022 року… Вибухи… Паніка… Дзвінки рідним… Невідомість… Саме тоді наші українці прокинулися на рівні ноги ще до співу першого півня. Нас розбудив «старший російський брат» (очевидно, це поняття нав’язувалося з давніх часів)… 

В той ранок я їхала в Луцьк до лікаря, слухаючи музику в навушниках. Раптом помітила метушню в автобусі: люди кудись телефонували і не могли зловити мережу. Згодом почула слова: «Почалася війна». Стало відомо,  що наш Луцький аеропорт було бомбардовано… 

Мама відправляє мене додому, а сама їде на роботу. Очевидно, я нічого не розумію і не знаю, що робити далі. Пізніше ситуація почала з’ясовуватися. Вдома не хотілося ні їсти, ні пити… Моніторячи новини, в голову спадали думки: «Як це могло статися?», «Чому із нами так?», «Що буде далі?». Істотно, відповіді не знаходилися.

На щастя, я живу на Волині, але перші тижні мене огортав страх невідомості, переживання, думки про подальше майбутнє Батьківщини.

В той час моя країна показала справжню міць і силу! Чому я так вважаю? Отож, згадаймо перші місяці після вторгнення ворога. Яку ж силу єдності виявив наш народ?! Тоді чоловіки добровільно йшли в лави ЗСУ. ОТГ формували  пости, і люди охоче об’єднувалися для спільної оборони. Наш край приймав внутрішньо переміщених осіб та надавав їм усе необхідне: їжу, житло, тепло, одяг, психологічну підтримку, уроки української мови та різні заходи. Ставали на захист від малого до великого, кожен допомагав, чим міг. Школярі писали листи, малювали, плели сітки та браслети для підтримки захисників. Дружини й матері молилися. Готували сухпайки… 

Воїни героїчно й до сьогодні стоять на полі бою, оберігаючи нас.

Лікарі далі рятують життя під обстрілами. Вчителі продовжують навчати і виховувати мовну стійкість. Перевізники та волонтери допомагають людям, які залишилися без домівки, рідних, доставляють їжу на фронт, а також тим, хто потребує. 

…Згадую відеоролик, де люди лягають під ворожий танк, щоб зупинити колону…

Велася інформаційна війна. Навіть сама наша земля допомагала: Чорнобиль  вбивав радіацією орків, українські болота топили та затягували ворожі танки. 

Я відчувала себе в безпеці та раділа, що народ дружній! Вірила і вірю: Україна переможе!

Мій шлях протягом війни?.. Пригадую свої шкільні роки до війни. Ще з 2020 року ми навчалися дистанційно через пандемію. У восьмому класі я стала президентом та очолювала учнівське самоврядування. Дуже хотілося очного навчання, бо це дало б можливість проводити різні заходи. На щастя, з другого семестру пандемія пішла на спад і ми пішли до школи. Саме на двадцять четверте лютого був запланований кіноперегляд фільму, та, на жаль, цього не відбулося… Знову продовжили навчання онлайн. Проте це вже було не так важливо, тому що в країні війна…  

Наступного року я вступила в обласний ліцей. Виходили на уроки через екрани ноутбуків чи телефонів, поки не було облаштовано укриття. Нам не вистачало живого спілкування,  навчання, самореалізації. Нас не кликав дзвінок на уроки, не було веселого обговорення на перервах…Шкільне життя, та й взагалі життя, умовно розділилося на «до…» та «під час…» війни…

Пригадую: в пансіоні проживали люди, які першими постраждали від війни та потребували допомоги. Спостерігаючи за ними, мене завжди охоплював жаль, бо складно уявити себе на їхньому місці.

Також у моєму класі навчалося дві дівчинки, які теж рятувалися від ворога. На жаль, в однієї   загинув тато в рідному окупованому місті. Вона навіть не змогла повернутися, щоб востаннє попрощатися. Ця історія закарбувалася назавжди в моєму серці болем

Я стисло описала свої почуття та події за 1000 днів війни. Мабуть, вони не такі, як у дітей із окупованих територій, але це не поділяє нас. Ми всі хочемо миру! Ми – майбутнє України!

Можливість навчатися сьогодні – найважливіше для мене та всіх дітей, щоб знати історію, мову, літературу і не допустити таких випробувань для наступних поколінь. 

Ми хочемо вчитися, розвиватися, щоб бути  нездоланними. Нам є за що боротися!