Невисела Тетяна, 10 клас, Високопільський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Порожняк Людмила Анатоліївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Дивлюся на важке осіннє небо і бачу: летять журавлі. Шукають, де перезимувати, пережити складні часи. Зовсім, як люди. А перед очима квітень 2022. Тоді над нашою хатою кружляла пара журавлів. Вони ніби підбадьорювали нас, помахами крил дарували надію. І як же це було вчасно –справжній ковток живої води.

Мій шлях війни, як і для багатьох, почався 24 лютого. Прокинулася від двох страшних слів моєї сестри:

– Почалася війна.

Наступні два тижні – беззмінний страх, невідомість, відчай.

14 березня дізналися, що Високопілля окуповано, зв'язок та світло зникли.

Ми залишилися в невідомості, лише вночі спостерігали, як обстрілюють навколишні населені пункти.

Перейшли жити до дідуся. Я читала книжки, по одній щодня, в основному це були романи. У такий спосіб хоч трішки розвантажувала свій мозок. Сюжети були дуже цікаві, хоча зараз не пам'ятаю жодного. А тоді вони мені дуже допомагали. Перечитати вдруге їх не зможу, бо бібліотека дідуся згоріла разом з будинком.

27 березня.

  • У село заїхали ворожі БМП, – сказав тато і додав: – Ми в окупації.

Ці слова морозом лягли на серце кожному членові родини.

На диво, саме в цей день нам ввімкнули світло, але не надовго. Хоча цього вистачило, щоб почути справжні новини – не чутки.

30 березня. Вимкнули світло, перший обстріл села. Страшно. Темно. Невідомо.

6 квітня. Перший бій. Перші загиблі цивільні: це звичайний чоловік, який просто сидів на вулиці. Перший день повністю проведений у підвалі. Прильот у будинок бабусі, на щастя, вона саме в цей час вийшла з нього і йшла до нас.

Ми з сестрою ніде не виходимо. Батьки бояться за нас. Ми – за них. Моторошно від кожного звуку. А ще страшенно холодно…

І тоді, гріючись на сонечку біля пригребиці, ми з сестрою побачили пару журавлів. Незабутня мить.

20 квітня. Дізнаємося, що наступного дня запланований "зелений коридор", – скільки надії в цих двох словах.

21 квітня. У центрі зібралося майже все село чекати на евакуацію. Але приїхали окупанти і почали стріляти в повітря, розганяючи людей. Буквально розстріляли сподівання кожного...

22 квітня. Батьки вирішують йти просити ворогів, щоб дозволили виїхати. Боляче. Принизливо.

23 квітня. 8:30 виїжджаємо в сторону Берислава. Безперечно, це один з найстрашніших ранків. Невідомість. Блокпости кожні 100 метрів. Їх десятки. Об 11 ранку ми в Дудчанах, там планували заночувати в родичів, а вже наступного ранку рухатися далі. Але на місці вирішуємо: їхати до кінця. У Давидовому Броді нас ледь не повернули назад, але, на щастя, обійшлося. О 10 вечора приїхали до Кривого Рогу, де і залишилися. Нам допомогли знайти будинок, у якому прожили наступні три місяці. Разом з бабусею та дідусем пізніше переїхали до квартири. Там і

дізналися на початку вересня про довгоочікуване звільнення нашого села. Скільки радості. Плакали всі, навіть тато з дідусем.

26 листопада батьки нарешті повернулися додому, а ми з бабусею переїхали до Зеленодольська, де і прожили до березня. Далі повернулися додому, живемо тут в сьогодні.

На жаль, на цьому моя історія війни не закінчилася, бо продовжується боротьба і не припиняється ненависна російська агресія. Я пишаюся нашим народом, його силою і незламністю. Безмежно вдячна кожному захиснику та захисниці за те, що можу жити, мріяти, вчитися, проводжати птахів у теплі краї і з нетерпінням чекати їх повернення додому.