Чернюк Аріна, 10 клас, Новопетрівський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Козілецька Олена Сергіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Пам’ятаю той день як вчора. Крізь сон чула вибухи, але тоді думала, що то лише грім. З того дня я боюся грому.

Вранці 24 лютого 2022 року я прокинулася й одразу прочитала на телефоні: як ти? Дивилася на повідомлення з нерозумінням, адже без причини мені ніколи не писали такого. На годиннику була восьма тридцять. Приходжу до матусі й питаю: «У мене сьогодні вихідний? Сьогодні ж четвер, я маю бути вже у школі! У мене уроки». На що мама відповіла мені з тремтінням у голосі та зі сльозами на очах: «Замість уроків війна». Я не хотіла в це вірити. Так, напередодні в школі говорили про мінну безпеку, батьки навіть закупили бутлі води в разі незвичайних ситуацій, але психологічно ми не були готові.

Через пів години за моїми вікнами пролетіла колона гвинтокрилів та літаків. Один за одним, десятий.. , двадцятий... Я збилася з рахунку, а вони все летіли. Потім ми чули вибухи, багато вибухів. Я побігла до батьків з єдиним питанням:

«Вони будуть у нас стріляти? Я не хочу помирати, я ще мала, я хочу жити, побачити світ та стати лікарем!»

Увечері до нас прийшла бабуся, бо в нашому будинку був підвал. У квартирі ми сиділи в теплих костюмах та курточках, на вулиці темно, всюди вимкнене світло. Кожної секунди ми були готові спускатися в укриття. Мені страшно, холодно, неспокійно. Мама сказала йти спати, щоб відволіктися. Але вже через годину збудила. Ми швидко по сходах спустилися у підвал. Там уже було багато людей. Я з братом спала на столі. Батьки й бабуся сиділи на стільцях. Дуже хотілося в м`яку, теплу постіль.

Як тільки здавалося, що вибухи припинилися і ніби стало безпечно, знову чувся гуркіт гвинтокрилів і знову вибухи. Ми просиділи у підвалі півтора місяця. Зрідка забігали до квартири, щоб помитися.

Це складно назвати процесом миття, бо води було обмаль, а часу - ще менше. Кожної секунди здавалося, що саме зараз твоє життя обірветься...

Коли наші мужні та незламні захисники відтіснили ворога з Київщини, ми повернулися до квартири. Увесь цей час я слідкувала за новинами. Знала про наслідки окупації в Ірпені, Бучі, Гостомелю.

Знала про хлопчика, який приносив їсти мамі на її могилу. Знала про жінку, чиї червоні нігті виднілися з-під землі. Знала про Маріуполь - місто сліз і мук, де час зупинився. Стільки ненависті я ще не відчувала.

Хто дав росіянам право вбивати мирних мешканців? Хто їм дозволив брати чуже?

Майже 1000 днів цій клятій війні, яка забрала сотні тисяч життів цивільних та військових! Це наш спільний біль і наша спільна пам’ять Одне слово - росія - викликає гнів та ненависть! Але ми сильні, ми витримаємо, переможемо! Я вірю в майбутнє з великими можливостями та відкриттями. Доки є ми, українці, доти буде Україна. Я і моя родина не виїхали в лютому 2022-го. І яка б ситуація не була, ми не поїдемо ні зараз, ні потім. Це наш дім і наша земля. Наше все.

1000 днів війни – це не просто цифра. Це 1000 днів болю та страху, втрат та надій. 1000 днів, як життя перевернулося, плани та надії змінилися, цінності оновилися. Кожен новий день приносить нові виклики, з якими я маю боротися. За ці дні я стала дорослою не тільки фізіологічно, а й морально. Не дивлячись ні на що, я борюся, як борються військові на фронті, як борються волонтери та тиловики. Ми - одна армія.