Я сама з Донецька. Війна для нас почалася ще 2014 року. Ми вивезли лежачих бабусю і дідуся, а також маминого паралізованого брата у Волноваху. Сподівалися, що там вони зможуть перечекати страшні дні, а потім повернутися. Врешті мама з трьома лежачими родичами виїхала до Білорусі, до сестри. Потім вони переїхали до Краматорська. А ми у 2015 році виїхали до Слов'янська. Коли почалися обстріли уже у 2022 році, ми роз'їхались, хто куди: батьки у Німеччину, а ми - у Жовті Води.

24 лютого у моєї доньки день народження. Вона сказала, що цей день не забуде ніколи. Вона вступила до Слов'янського педінституту. А тепер їй довелося виїхати до Німеччини. Навчається дистанційно, вчить німецьку мову.

Війна – це шок. Коли все розпочиналося у 2014 році, ніхто спочатку навіть всерйоз це не сприймав, тому що у це неможливо було повірити.

Я дуже боюсь вибухів. Над нашим домом у Слов'янську пролетіли літаки, і чоловік вивіз нас звідти у Жовті Води. Це був кінець весни 2022.

Безкінечні переїзди вимотують. Коли ми жили у Донецьку, у нас були плани на майбутнє, було нормальне життя. Потім усе це зламали, довелося шукати інші варіанти. А коли довелося виїжджати зі Слов'янська, у нас були тільки борги і багато тварин, яких потрібно було годувати. Ми займалися птахівництвом. І знову у нас - напівзруйнований будинок, ті самі труднощі, тільки уже фінансової подушки немає.

Жовті Води ми обрали тому, що я лежала в лікарні у Дніпрі. Там познайомилась з дівчатами, які запропонували нам свою допомогу. Дуже нам допомогли. Жителі Жовтих Вод дуже чуйні люди. Дякую всім за допомогу. Якби не вони, я б не знаю що б ми робили.

У Слов'янську через три-чотири будинки від нас було влучання. У нашому будинку обсипалась штукатурка зі стелі, а так - ніби все гаразд.

Ми вже дев'ятий рік думаємо, що ось-ось має завершитися війна, а вона все не закінчується. Я сподіваюсь, що Україна буде процвітати. Добре було б дожити до цього.