Горлова Вероніка, 10 клас, Гірський ліцей Гірської територіальної громади Сєвєродонецького району Луганської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Івасютіна Наталія Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни – це не просто цифра. Це тисяча днів болю, втрат, мужності та надії. Це тисяча днів, коли кожен українець щоденно стикається з реальністю, яка перевернула наше життя, але водночас загартувала наш дух і віру в перемогу. Для мене цей період, ці майже три роки, стали випробуванням, що змінило моє сприйняття світу, штовхнуло у відчай та повну дезорієнтацію, а потім змусило шукати нові сили всередині себе та намагатися жити далі.

Я пам’ятаю той день: 24 лютого, початок війни, коли в голові лише нерозуміння, страх, ступор та єдине питання «чому?». А потім збирання речей, нескінченний потік новин, паніка від незнання, що треба робити.

Біль від переїзду друзів та усвідомлення, що ми можемо ніколи більше не зустрітися, що все життя обрушилося майже за один день. Я думала, що війна не настане, що це лише брехня, спроба вселити страх, а якщо ні, то я встигну підготуватися. Але я не встигла. За пару місяців я втратила відчуття безпеки, сподівання, що це все-таки припиниться найближчим часом, а після втратила дім і домашніх вихованців. Тривога за тривогою, переїзд на переїздом, і я опинилася у Києві, у столиці нашої незламної Батьківщини.

Але як би я не любила Київ, як би не намагалася шукати плюси – туга за спогадами все одно засіла десь глибоко всередині.

Мені хочеться повернутися додому, хочеться побачити рідні обличчя, ще раз прогулятися знайомими місцями, знову посидіти з друзями в піцерії, разом із класом радіти, що відпустили раніше з уроків, влаштувати ночівлю з найкращою подругою, зустрічати заходи сонця і світанки, котрих не буває ніде, ще раз побувати на шкільному ярмарку, але я розумію, що зараз там небезпечно, та й навряд чи буде так, як раніше. Але життя на цьому не закінчується, і як би не хотілося повернутися до безтурботного та спокійного життя – все ж таки треба жити сьогоднішнім днем, бо тонути в минулому і фантазувати «а що ж було, якби..» ні до чого доброго не приведе. Я знаю, що це буде важко, але поки що ми разом – все можливо. Саме єдність і мотивує з усмішкою дивитися вперед, боротися з агресивними наступами та відбудовувати майбутнє нашої України.

Безглуздо шукати ворогів серед своїх, адже саме цього справжній ворог й намагається досягти.

Ми разом, пліч-о-пліч, крокуємо до перемоги, маленькими, але твердими й впевненими кроками: хтось зі зброєю в руках захищає фронт, хтось надає гуманітарну допомогу, надсилає донати ЗСУ, а хтось – із підтримкою в словах. За ці 1000 днів я особисто побачила, наскільки сильним може бути дух українського народу, коли його свобода під загрозою. Я зрозуміла, що не одна і що ми вистоїмо будь-які незгоди та зробимо нашу країну сильнішою. Україна – це не просто територія, це люди, їхні мрії й прагнення до миру й свободи, і ніхто не має права в нас її забирати.