Мені 56 років. Війна застала мене у Великій Білозірці. Зараз я знаходжусь у Запоріжжі. Син на війні. Діти й онуки - по всьому білому світі.

Ми довго знаходилися на окупованій території. Коли росіяни зайшли, неможливо було виїхати, а потім з Божою допомогою ми виїхали. Там залишився мій чоловік. Йому 54 роки. Він не зміг виїхати, бо. Його мама хворіла. Він сказав: «Я буду тут, а ти бери дітей та онуків і виїжджай». От ми і виїхали. Зараз живемо в Запоріжжі. Зараз страшно також. Дуже важко, бо йде війна.

В нас нічого не було. Вже перед тим, як ми виїжджали, окупанти почали завозити свою продукцію. Були такі люди, що туди ходили. У нас свій принцип був: ми їх ненавиділи. Користувались тим, що мали. Потім заборонили гривню. А тоді ми вже не могли в лікарню сходити, не могли нічого, тому що без російських паспортів там це неможливо. І ми зрозуміли, що треба виїжджати.

Мій син середній директором музичної школи був. Росіяни приїхали до нього додому, клали його на підлогу і лякали. Він сказав: «Мамо, у нас доба на збори, і нам треба тікати. Я працювати на них не буду. В мене в один день просто розстріляють, і все».

Ми виїжджали з перевізником через Кам'янське, Світлогірськ, де вже нічого не було. Було страшно. Нас зупиняли на блокпостах, перевіряли, питали, питали, чому ми їдемо. Ми казали, що їдемо до родичів в гості, що будемо повертатись. Так і виїжджали.  

Складно було, тому що треба було платити великі гроші, а на той момент ніхто їх не збирав. Але дякуємо, що рідня допомагала і люди. Так ми і виїхали. Нас зустріли в Запоріжжі дуже добре. Відразу нам допомогу дали: і гуманітарку, і продукти. 

Дуже важкі часи. Син певний час в Авдіївці був. Дякувати Богу, вони відійшли до того, як оце був жах там. Будемо надіятися на Бога. Я думаю, що ніхто нічого зараз не знає.