Калуга Родіон, 9-в клас, Одеська гімназія 11

Вчитель, що надихнув на написання — Бондаренко Олена Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Було 23 лютого 2022 року. Цього дня я зі своєю родиною пішов гуляти на море. Незважаючи на зимовий час, погода була теплою та сонячною, у морі було багато вітрильників та дуже гарний краєвид. Ми годували чайок і пили какао із солоною карамеллю, після чого пішли в кіно. Прийшовши додому, ми були дуже втомлені, але радісні та щасливі.

Наступного дня о пів на п'яту ранку зателефонувала моя сестра з Києва і запитала: "У вас все добре?", тому що у них почалися вибухи. Вона не розуміла, що це. За кілька хвилин вибухи почули і ми. Перша думка, яка проскочила у мене в голові: "Чи будуть у нас сьогодні уроки?" Як виявилося пізніше, уроки були скасовані. Ми зрозуміли, що це почалася війна.

На цей час мій батько був пенсіонером. Зранку тато пішов до військкомату і сказав: „Хто, як не я, повинен захищати країну?“.

Але військкомат був зачинений, бо там нікого не було. Йому довелося повернутися додому. Коли він прийшов, пролунав вибух на нашій вулиці — все було в диму. Він знову зібрався і пішов у військову частину, де служив, і підписав контракт до кінця війни.

Ми не бачили його три місяці. Він телефонував і просив, щоб ми їхали за кордон, але ми залишилися вдома. У льоху мати влаштувала бомбосховище, куди ховалися сусіди та ми з матір'ю під час повітряної тривоги. Під час тривог лунали вибухи. Я бачив, як повз мою хату пролітала ракета. Дуже часто літають дрони, у які стріляють із зенітної зброї. Ми дуже боїмося, що дрон впаде нам на дах.

У мене є собаки. Коли лунає сирена, вони починають вити, гавкати та бігати, а після вибухів вони ще довго тремтять та скиглять.

Не тільки людям, а й тваринам війна завдала дискомфорту, страху невідомості та відчуття незахищеності.

Цього року ми знову почали часто ходити на море. Раніше ми любили ходити на дуже гарну набережну, яка знаходиться на 8-й станції Великого Фонтану, там на пагорбах зростають сосни, стоять тенісні корти та багато тренажерів. А наймальовничіший замок (замок Гаррі Поттера) стояв на березі моря, там завжди збиралося багато людей. Ось одного разу пролунала повітряна тривога,

люди не встигли піти в укриття, як прилетіла в будинок ракета з касетним боєприпасом. Уламки ракети почали розлітатися, повбивали, і поранили багато людей та тварин.

А коли ми ходимо на пляж Відрада, то проходимо повз шпиталь, біля якого гуляють зовсім молоді хлопці, у деяких немає кінцівок рук чи ніг, хтось їздить на інвалідних візках, а хтось ходить на милицях. Одного разу я бачив, як два товариші несли по сходах до моря третього, у якого не було ноги, вони несли його по черзі.

Дуже сумно бачити таких юних та красивих хлопців інвалідами, які могли б в мирний час повноцінно жити, працювати, розважатися, закохуватися та займатися улюбленими справами.

Так трапилося, що один з наших сусідів потрапив під обстріл, майже всі його товариші загинули, а йому ампутували ногу. Він був на реабілітації у Львові, а потім його відправили до Америки, звідти він приїхав з новим титановим протезом.

Йому не подобається, щоб його жаліли. Йому знову хочеться на війну до своїх товаришів – захищати Вітчизну, але це вже неможливо.

На війні почали гинути знайомі. Кращий друг тата в Кринках Херсонської області пропав безвісти. Інший друг загинув під Лисичанськом — їхню бригаду обстріляло дронами. Папиного товариша знайшли, у нього були вирвані з живота всі нутрощі. На похороні тато з побратимами плакали.

Чесно кажучи, мені вже просто набридла ця війна. Постійні новини, розмови, занепокоєння — здається, що це ніколи не закінчиться. Хочеться просто жити нормально, не думати щодня про те, що відбувається на фронті. Всі чекають миру, спокою, і я теж. Хочеться, щоб усе це швидше завершилося, і ми могли повернутися до звичайного життя без постійного напруження.