Новосел Вікторія Василівна, учителька української мови та літератури Барвінківського ліцею №1 

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Щодня, коли заходила в школу, з болем піднімала очі на меморіальну дошку при вході, щоб зустрітися поглядом з тим, хто в 2014 році в Іловайському котлі віддав своє життя за мирне небо наді мною. Ця пам’ятна табличка красномовніше будь-яких слів розповідала нам всім, якою ціною здобувається право вільно жити у своїй країні.

Ранок 24 лютого. І я розумію, що величезна російська імперія зла та насильства прийшла на мою землю, щоб знищити нас остаточно. У голові були одні запитання, на які важко знайти відповідь. Які причини й можливі наслідки цієї війни? Як нам в ній перемогти і якою буде ціна перемоги?

І головне: де знайти сили, коли реве сирена і зовсім поруч чути вибухи, коли дзвінка від сестри з Ізюма немає декілька днів?

Уже в квітні ми відчули «запах» війни і нам довелося залишити домівку. Все, що було таким рідним. Виявляється, йти в нікуди можна було й з двома валізами. Але при цьому міцно стискати руки найрідніших. Пів року ми з сім’єю були переселенцями. Постійно боліла душа, думки про те, що повертатися буде нікуди, не давали спокою. Почали цінувати кожну хвилину життя. Я вчитель, я поборола свої страхи.

До мінімуму звузилося коло знайомих.

Боляче було усвідомлювати, що серед мого оточення є ворожі сили, які сіяли невіру в перемогу і закликали примиритися з жалюгідним становищем.

Та, на щастя, війська загарбників наштовхнулися на потужний супротив українців, які завзято боронять свою землю, волю та незалежність попри те, що звичне руйнується на очах.

Я часто думала, хто об’єднав український народ і став живим символом пробудженої самосвідомості. І тоді мої уста, як закляття, повторювали життєдайні слова Кобзаря:

Борітеся – поборете…

Я знаю про війну трохи більше: мій племінник воює.

Не знаю, де він черпає відвагу і мужність, коли ворожий вогонь забирає життя побратимів і кожен клаптик землі рясно политий їхньою кров’ю?

Мені соромно нарікати на долю, говорити про страхи, коли я дивлюся в очі-озерця цієї дитини, яка в свої 22 роки свідомо захищає Батьківщину. Це і є свідченням нашої національної повноцінності!

Дивлюся на нього та побратимів і переконуюся, що вони такі потужні, що можуть змінити світ,

подарувавши Батьківщині «поступ, щастя й волю». Волелюбність хлопців, їхню силу духу, мужність, любов до Батьківщини не здолати.

Після повернення додому намагаюся допомагати нашим військовим. Разом зі своїми учнями в шкільній майстерні виготовляємо окопні свічки, плетемо маскувальні сітки, складаємо «коробочки тепла». Моя сім’я і зараз підтримує тих людей, хто потрапив у скрутне становище. Допомагаючи іншим, розумієш, що ти не можеш собі дозволити впасти духом. Порятунком є робота. Тримаю «освітній фронт». Щодня переконую учнів, що, здобуваючи освіту, перемагаючи у конкурсах, ми теж наближаємо Перемогу.

Останнім часом віддаюсь щоденним справам та роботі на повну. Люблю бути втомленою. Це відволікає. Живу тут і зараз !

Я з впевненістю мушу сказати, що мій народ сьогодні – це моноліт, який живе з вірою в Бога, народ саможертовний, свідомий своєї мети, незламний.

Його дух стоїчний, як і незмінні ідеали – воля, гідність, добро. Ми віримо своєму Мойсею, який приведе нас до «землі обітованної» і всі разом вирішимо найболючіші проблеми українства – проблеми національної самосвідомості та історичної перспективи.

Ця війна змінила реальність, але в той же час показала світові важливість боротьби українців за свій дім, свою землю, свою незалежність. З цієї страшної безглуздої війни ми мусимо вийти як вільний суцільний народ. І вся прабатьківська земля наша повинна належати українському народові.