Я жила у селі Радивонівка Мелітопольського району. Звичайне життя було. Працювали влітку на полі, на городі. А взимку я випікала тортики на замовлення. Зараз у Запоріжжі займаюся цим же, тільки без поля. 

Там залишився будинок з усіма речами, залишився батько, який вже там помер. Він минулої весни вже був лежачий, його уже неможливо було вивезти. Батько сам там без нас відходив, і ми не ховали його. 

Ми в перший день війни одразу почали метушитися, збиратися, і одразу поїхали - в той самий день. Мені вдалося вивезти головну річ для моєї роботи – духовку, і я продовжила свою діяльність тут, у Запоріжжі. Слава Богу, що встигли, поки ще орки не дійшли до нашого села. Батьки вирішили залишитися. Тоді мама дуже була тяжка, і її через пів року вивезли волонтери. Батько ж залишався на господарстві, а потім захворів, і його не стало. 

Звичайно, жити не вдома важко. Але одразу нам тут знайомі дали будинок. Він, правда, дуже старенький. Довелося то підкрашувати, то щось підробляти, щоб більш-менш було де зупинитися. І ми сподівалися, що до Запоріжжя не дійдуть, а потім і тут почули дуже сильні бабахи.

Києву також дісталося, я знаю - у мене брат під Києвом був в Гостомелі. Запоріжжя було напівпусте, і було тихо до травня місяця. А потім у нас тут у Запоріжжі страшно було, і ми виїхали трішки далі - в Полтавську область до родичів. Але ж там якось було незручно, а тут була хата пуста. Господаря тут немає в Україні, і нам її віддали в користування, тому ми повернулися знову в Запоріжжя. Інколи буває страшно. Найстрашніші оці прильоти для нас. Тому що не знаєш, де і як врятуватися від них. 

Приємно вразили мелітопольскі волонтери, Мелітопольська міська організація та ще багато організацій, які відгукнулися. Надають допомогу і фінансову, і продуктову. Якщо чесно, це було якось неочікувано. 

А коли ми в Лубнах жили, було тіснувато, ми почали шукати квартиру. Розклеїли об’яви по місту - одна жінка подзвонила і сказала, що забере нас просто так: оформить, як переселенців, і їй держава платитиме. 

Звичайно, мріємо повернутися додому і обійняти всіх, хто там залишився і не став колаборантом. Там є такі, слава богу. А головна мрія - повернутися додому і зустрітися з тими, хто залишився вірним Україні. Ну і звичайно, щоб наша країна процвітала і була дійсно Європейською державою, про яку ми мріємо.