Гредунова Дарина, 17 років, Комунальний заклад «Близнюківський ліцей Близнюківської селищної ради Лозівського району Харківської області»

Війна. Лише від одного слова на мить завмирає серце, а земля набуває кроваво-червоного кольору. Небо, що більше не пишається своєю блакиттю. Люди, які готові піти на все заради свободи і миру.

Ніколи не можна було б подумати, що і ми відчуємо на собі, що таке війна.

Звичайно, спочатку ти не усвідомлюєш усієї серйозності ситуації, а просто тішилася кожному дню, в той час, як новоспечені солдати крокують на фронт заради захисту своєї країни, заради нашого життя.

Я теж була однією із тих, які безтурботно проводили час і чули про бойові дії лише з екранів телевізора. Але і у моєму житті настав день, коли довелося зіткнутися із реальністю.

2 травня 2014 року селищем, у якому я проживаю, пронеслася звістка про те, що наш земляк Топчій Микола Миколайович загинув під час виконання свого військового обов’язку і що з години на годину його тіло привезуть на Батьківщину. Дитяча цікавість подолала будь-який страх. І ось після школи я із друзями йду на стадіон, куди вже прибуває вертоліт.

А далі картина, яку я й досі пам’ятаю і яка ще надовго лишиться у моїй пам’яті: людська метушня, військові, які дістають домовину з літака, море квітів, сльози і плач матері…

Саме тоді я зрозуміла, що кривава війна справді розпочалася. Це був не документальний фільм про давні події історії. Це не була розповідь бабусі. Це була страшна реальність…

А далі постійні повідомлення про нові й нові смерті. Це були вже не одиниці і не десятки воїнів і мирних людей, а сотні жертв, які загинули внаслідок цих подій.

Наша родина постійно стежила за черговими сповіщеннями з фронту. Спостерігали і боялися, що колись черга дійде і до нашого селища.

На щастя, цього не сталося і цим ми зобов’язані кожному солдату, який відстоював нашу землю.

Минуло вже 7 років, але молоді хлопці, дорослі чоловіки, відчайдушні жінки продовжують боронити нашу Батьківщину.

Я мрію про мир. Я хочу миру! Я ладна робити все, аби всі були щасливими.

Щоб хлопці тримали у міцних обіймах своїх коханих, а не автомати. Щоб татусі вдивлялися в очі своїх дітей не лише з фото. Хочеться, щоб мати раділа сину, який прийшов додому з нареченою. Мир – це те, що так об’єднує нас і примушує відкинути будь-яку гордість і суперечки заради того, щоб просто бачити щасливі дитячі посмішки, щире кохання молодих пар і родину, яка ввечері збирається за одним столом.