Ольга Полупан

Комунальний заклад Харківська гімназія № 145

"Війна. Моя історія"

Боляче, але згадую… Для харків’ян війна почалася вранці 24 лютого о 4.50 ранку. Ми прокинулися від вибухів. До вікна - а там пожежі. Перша думка: «Путін – ідіот». Наступна думка: «Що робити?»

Слухаючи Арестовича, ми вірили, що цей жах скоро скінчиться. Але в нас, мешканців Північної Салтівки, відключили газ, воду, не працював ліфт, зникло світло. Нашу місцевість обстрілювали снарядами, вночі з літаків летіли бомби. Я вимушена була виїжджати. Узяла документи й ліки. 4 березня росіяни глушили наш зв'язок. Я змогла додзвонитися одним батькам своєї учениці. Саме вони погодилися під обстрілами заїхати на Північну Салтівку, забрати мене й вивезти. Ночувала в них. А потім залізничний вокзал і поїзд до Львова. На Ужгород потяги не йшли.

У поїзд сіли перелякані харків’яни, з котами, песиками, з дітьми й без них. Хто сидів, хто стояв. Уночі нас вразив Київ. Маленьким пасажирам дали дитяче харчування й воду. О третій годині ночі на якійсь зупинці у Хмельницькій області переміщеним особам передали тамтешні люди пиріжки, воду, ліки, фрукти. Уранці обличчя людей просвітліли, бо небезпека залишилася в Харкові. Вони вже усміхалися одне одному.

Львів зустрів нас купами людей, плачем дітей, організованою роботою волонтерів. Мені поталанило. Зразу був автобус до Ужгорода. Тоді я ще не знала, що Бог учив мене добиратися до того міста не тільки потягом «Харків-Ужгород», а й іншим шляхом - через Львів.

Виїхала сама, без сім’ї. Думала, що на тиждень. Через день передзвонив чоловік, повідомивши, що розбито три вікна в квартирі й на наш поверх прилетів снаряд. Він пошкодив стіну будинку, утворивши дірку, подробив нам вхідні двері. Чоловік теж виїхав.

Війна поставила мене на серйозну молитву. Жила я в центрі столиці Закарпаття в Будинку побуту в приміщенні церкви. О третій годині ночі просиналася й молилася за нашу державу. У такому ритмі я прожила пів року, поки не передала естафету іншим людям, що були в «Церкві живого Бога». У мене з’явилися ужгородські друзі, а я стала частиною життя тієї церкви.

Багато сліз виплакала за покинутою домівкою, від приниженого стану, що тобі нічого одягти. Але Бог Великий! Усе дав: і ноутбук для роботи, і одяг, і взуття.

Повернулася до Харкова. Стала відновлювати своє житло. Ще живу без одного вікна. Підтікає дах, бо снаряд пошкодив його.

Інакше ставлюся до землі. Вона для мене надто дорогоцінна. Ми, мешканці Північної Салтівки, своїми руками повибирали з неї багато скла, дуже багато. Страшно спочатку було по ній ходити. Двоє школярів тут підірвалися на мінах. Зараз уже не страшно. Ми дуже акуратно ходимо.

Я вважаю себе господинею цієї землі, бо власноруч прибираю зупинки на вулиці Дружби народів й Гвардійців Широнінців.

Організувала допомогу пенсіонерам з обмеженими можливостями. Не всі харків’яни могли ходити й стояти в чергах за гуманітарною допомогою. Піднімаю дух тим, хто падає, у кого не вистачає сил вірити.

Іноді експромтом проводжу серед харківської молоді акції «За здоровий спосіб життя».

Ці події навчили мене й членів родини цінувати один одного, рідну землю, нашу культуру, мову, дорожити всім українським. Ми навчилися більше любити, ніж судити. Дивимося вгору, а не вниз.

Нас чекає перемога. Вона є вже в духовному світі.