Ми жили недалеко від Маріуполя, в селі Тополине. Мій старший син подзвонив з Дніпра о п’ятій ранку і сказав, що їх бомблять. Потім я почула вибухи в Маріуполі. 

Ми дізналися, що можна було через Бердянськ виїхати. Йшла колона волонтерів, багато своїх машин під'їжджали до цієї колони. Ми зібралися і поїхали самі. Трішки запізнилися, бо не знали, як туди доїхати, а в Токмаку зустрілися багато колон: їхали з Василівки, з Полог. Ми три дні прожили в Токмаку, намагалися виїжджати. 

Дякую жінці, яка нам в Токмаку три дні давала житло. Ми туди-сюди каталися, вона нас три дні годувала. 

2 травня ми почули, що Червоний Хрест повинен вивозити людей на підконтрольну Україні територію. Дуже багато людей зібралося своїм транспортом, і ми 2 травня виїхали о 14:00 з Токмака. Дорога страшна була, жахливо все. Коли виїхали і побачили своїх хлопців, то син і чоловік заплакали на радощах. Ми плакали, всіх обіймали. 

Наша собака вдома залишилася, сусіди її годували. Ми думали, що повернемося назад, що недовго буде. Потім дізналися, що в нашій квартирі і домах закинутих солдати живуть, дорога туди закрита. Наразі у Дніпропетровській області житло винаймаємо. Дорого дуже, але приходиться. Життя продовжується. 

Мрію, щоб мир був, щоб ми всі жили добре. Я працювала в дитячому садочку, мені подобалось. А сюди приїхала - садочки закриті, працюю на заводі вже два роки. Так що життя продовжується, чекаємо перемогу.