Лимани сильно обстрілювали, тому люди звідти масово виїжджали. А у тих, хто залишився, страх почав притуплятися

Я прочитала, що війна почалася, а у нас десь через тиждень почали бомбити. Таке враження було, що в мене під ногами земля видалилась. У мене була істерика, я не знала, куди ховатися. У мене ні підвалу, ні погребу не було. Пам'ятаю, що молитву читала. Потім якось взяла себе в руки і сама собі сказала: «Якщо воно має бути, то воно буде». І паніка в мене припинилася. 

Я сусідів підтримувала, вони дуже боялися. На вулиці нас залишилось сімеро, всі такі одинокі. Ми зблизилися, одному допомагали.

Хату я не кину, та й не було куди їхати, чесно кажучи. З моєю пенсією тільки кудись їхати. Щоб виїхати, потрібні гроші. Собаку, кішку і курочок улюблених я теж не кину. Картоплю садила. А хто нас буде кормити? Ще й непоганий урожай був.

Проблеми були з медикаментами. Я гіпертонік, і від тиску не могла знайти ліки. Доводилось виїжджати у місто. Тоді в село приходив Червоний Хрест, і нам давали медикаменти, ще й у лікарні отримували. А от світло - то було, то не було. 

Страшно, коли бомбили нас тими шахедами. Директору школи попало - не добігла додому. Багато людей загинуло тут. Сусідка старша за мене - їй 70 років - стояла на зупинці, і зачепило плече. Тепер у неї рука не не робить. Тут багато людей постраждало, особливо в кінці села - там добре побили. 

Через дім сусідка мені дзвонить і каже: «Люді сильно погано, я не можу додзвонитися, піди подивись». А воно над головою літало. Я тоді і не подумала, що могла її та себе не врятувати. 

На початку у мене трошки був стрес, потім - просто жила. Старалась себе зайняти якоюсь роботою, так мені легше було. 

Онук спочатку дуже боявся: такий стрес був, що ми мусили його з мамою відправити. Волонтери їх забрали, зараз в Німеччині знайшли. Син старший на початку лютого поїхав на заробітки, там і залишився, бо його не відпустили сюди. Чесно сказати, якщо б не він, то я б не вижила. Він мені гроші висилав, бо на мою пенсію навіть комунальні не заплатиш. 

В першу чергу мрію, щоб діти додому повернулися і були в Україні, на своїй рідній землі. Миру, перемоги хочу. Жалко мені, що такі молоді хлопці воюють, гинуть. Я читати і дивитися фотографії без сліз не можу, не уявляю, як ці матері на все дивляться. Дитина ще й не пожила, нічого не бачила. У такий час - хто б сказав, що в нас буде війна? Я б не могла так сказати.