Я була в Києві в лікарні, і якраз на початку війни поїхала до доньки покупатись. Ми були у квартирі, коли Росія напала на Україну. Потім ми повернулись додому і зараз знаходимось тут.

Ми жили в районі, де був аеропорт. Тому про війну ми дізнались не з новин, а через вибухи і постріли. З Києва було дуже тяжко виїхати, а найтяжче - коли тут почались постріли. 

Мама дуже погано чує. У підвал вона спочатку не хотіла залазити, а потім я не могла її звідти витягнути, тому що вона боялась і казала, що буде тут сидіти, вона дуже злякалась. 

Вона погано чує, але ці поштовхи почула, перелякалась і не хотіла вилазити. Дуже тяжко з людиною, яка не чує - той період дуже тяжкий був.

Шокувало те, що росіяни напали, а наша країна не була готова. Потрібно було людям казати. 

Донька зі мною приїхала додому, а трішки пізніше повернулась назад у Київ, бо працювати потрібно. Вона займається благодійністю, збирає марафони. Вони бігають, щоб зібрати кошти на допомогу. Мама раніше в’язала шкарпетки і нашим хлопцям передавала. Я брала нитки, а вона в’язала. Кожен щось робить, аби нашим хлопцям було легше і скоріше дійти до перемоги.

Я дуже раділа, коли почула, що наших хлопців звільнили з полону, що звільнили Херсон. Це були дуже надихаючі моменти.  

Перший рік сподівались і думали, що війна ось-ось закінчиться, а тепер цього не відчуваю. Дуже хочу, щоб закінчилась війна, щоб повернулись наші чоловіки та жінки, які знаходяться на лінії фронту, на окупованих територіях, які залишились без домівок. Люди повернуться додому, відбудують свої будинки і почнуть цінувати більше, ніж цінуємо те, що маємо. Щоб більше людей повернулись живими.