Казани Анастасія, 10 клас, Котловинський ліцей Ренійської міської ради Ізмаїльського району Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кірчева Тетяна Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів, або 33 місяці, 143 тижня, 24000 годин. Здавалось б, дуже багато часу для життя, розвитку, процвітання країни й людства. Але не для України. 24 лютого 2022 року почалася повномасштабна війна Росії проти України. З цієї дати минуло же майже 1000 днів. Ці 1000 днів ми проживаємо під обстрілами та ракетами, зі страхом за своє життя та за життя рідних.

Для мене, як і для всіх українців, початок війни став великим потрясінням. Новини, які раніше здавалися чимось далеким, раптом увірвалися в моє життя.

Я досі пам’ятаю ранок 24 лютого: ніби звичайний день, доки не відкрила новини. Важко було повірити, що це реальність, а не черговий кошмар, від якого ти зможеш прокинутися. В голові було сум’яття: страх, тривога, розуміння, що моє життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Але я розуміла, що ці почуття не повинні переважати силі духу і прагненню до розвитку.

Я думаю, кожен українець шукав спосіб бути корисним. Хтось ставав волонтером, хтось брав до рук зброю, а хтось намагався допомагати інформаційно.

Особисто для мене це був момент усвідомлення, що я теж можу щось зробити, хоч і не завжди розуміла що. Я почала з малого - підтримка близьких та оточуючих . Також в нашій школі проводилися благодійні збори для наших захисників, де я брала участь. З часом я почала адаптуватися до цих складних, нових умов: у школі запровадили дистанційне навчання, в селі –  встановили комендантську годину, постійно звучали тривоги тощо. 1000 днів війни – це не лише про біль і втрати, це також про боротьбу і прагнення до життя.

За ці дні я навчилася цінувати речі, на які раніше могла не звертати уваги: тиша вночі, можливість побути з родиною – все це стало розкішшю. Війна показала мені, що найцінніше в житті – це люди поруч.

Але водночас, війна показала мені темну сторону світу. Я побачила, скільки болю і несправедливості може принести війна, як вона руйнує людські життя та долі. Я відчула відповідальність за своє життя і за країну. Ми всі стали частиною великої боротьби за свободу і право на майбутнє. Останнім часом я почала відчувати, що попри всі втрати і біль, що нам принесла війна, ми стали сильнішими. Ми навчилися боротися, підтримувати один одного та не здаватися. Ці дні зміцнили мене, дали мені віру у власні сили і у нашу здатність до перемоги.

Попри те, що війна триває вже дуже довго, і майбутнє українців залишається невизначеним, в мене є надія. Ми пройшли довгий, нелегкий шлях, але цей шлях ще не закінчено.

Мій шлях під час цих тяжких 1000 днів війни був сповнений випробувань, але кожне випробування  зробило мене сильнішою і змусило мене переосмислити своє життя. Ці 1000 днів навчили мене, що важливо не просто вижити, а жити, розвиватися і боротися за краще майбутнє своє і країни. Я стала частинкою великої історії своєї країни, історії, в якій кожен день і кожна людина має значення. Так, війна змінила мене, але я знаю, що ця зміна зробила мене кращою версією себе, і я не буду зупинятись.

І хоч ніхто не знає, що нас чекає попереду, я на сто відсотків впевнена у своєму шляху – це шлях до свободи, до справедливості, до миру.

У підсумку хочу сказати, що 1000 днів війни – це, безумовно, час болю та втрат, але й часу надії, сили, боротьби та стійкості. Кожен із нас вибирає свій шлях у цій війні. Я чітко визначила, що мій шлях - це шлях підтримки, відповідальності та непохитної віри у майбутнє. Війна навчила мене не тільки виживати, але й зробила мене сильнішою, навчила боротися за життя, за себе, за свою країну. І цей шлях триває далі.