Козік Ілона, учениця 11 класу гімназії № 283 м.Київа

Вчитель, що надихнув на написання есе - Демиденко Вікторія Дмитрівна

Війна. Моя історія

Війна - слово, від якого серце починає битися швидше, розуміючи скільки страждань людству, пролиття крові, знадобилося не для миру у світі, а для початку чергового конфлікту. Не можливе співчуття від людини, яка на собі не відчула недосипані ночі через бомбардування, хвилювання за рідних чоловіків, які щосекунди під загрозою, покидання домівки, у яку більше ніколи не зайдеш, бо від неї залишились лише руїни. Війна - страшне, болюче слово кольору крові.

Невимовні страждання мільйонів, руйнування всього, смерті й каліцтва, ненароджені покоління. Нема жодного виправдання тим, хто починає бійні-локальні, регіональні чи світові. Хто пережив дні війни, бачив бомбардування, чув проліт ракет і гуркіт канонади, ховався і жив у підвалах та бомбосховищах, покинув рідну домівку – ніколи цього не забуде і не пробачить.

Двадцять четвертого лютого 2022 року, о четвертій ранку моя родина почула перші вибухи. Мої батьки не розуміли, що відбувається. І перше, що вони зробили – це подивилися новини в інтернеті. Вони усвідомили, що почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Тато відразу ж поїхав на заправку, щоб заправити машину. Після нього були довгі черги машин, які стояли, щоб купити пальне.

Через декілька хвилин моя мама мене розбудила і сказала: «Доню! Вставай, одягайся, почалася війна». Я не розуміла, що відбувається. Мене охопив страх. Але я сподівалася, що все незабаром закінчиться.

Я швидко схопилася з ліжка та почала хутко збирати речі. Ми не знали на скільки це все затягнеться і чи повернемося ми назад додому. Я жила в приватному будинку, де також була моя сім’я та мої домашні улюбленці, а саме: пес, три коти та два равлики. Коли ми залишали свій будинок, тато випустив нашого песика на самовигул. Потім ми покинули наш будинок та поїхали куди завгодно, але подалі від гучних вибухів, від яких серце просто завмирало.

Ми думали їхати ближче до польського кордону, аж раптом зателефонував мій рідний брат. Він сказав, що краще їхати до бабусі в село, де поки було тихо. Під час того як ми їхали, ми бачили палаючий будинок, в який влучила російська ракета.

На зустріч нам, їхали колони українських військових, на захист нашої країни. Я не могла уявити, що це відбувається в нашій країні. Після прибуття я відразу почала дзвонити своїм рідним та друзям і питати в них, чи все добре. Кожну ніч ми спускалися в холодний, вологий підвал, спали в одязі, та чекали відбою повітряної тривоги. Після двадцять четвертого лютого всі українці почали цінувати життя та кожну його хвилину. А також ненавидіти Росію.

Перший день війни став для мене та моєї родини особливим днем як і для нас всіх - це незрозумілий та жахливий день, день, який розділив життя на до та після. Багато жінок з дітьми виїхали з України за кордон, а їхні чоловіки залишилися захищати рідну Україну від рашистів. Багато чоловіків зараз під окупованими територіями, де дуже небезпечно.

Тому інколи проводяться благодійні заходи, де небайдужі люди надсилають гроші, їжу, одяг тощо. Раніше нашу країну знало небагато людей, але зараз Україну знає увесь світ. Росія повинна знати, що Україну не перемогти, і вона буде боротися до кінця, щоб у країні панував мир і спокій.

Отже, життя, яке я мала до війни не повернути, але є можливість зробити його кращим. Війна навчила мене цінувати моменти й людей, жити сьогодні, а не в мріях про майбутнє і бажання повернути минуле.

Ми повинні йти далі не дивлячись ні на що. Діти повинні вчитися та розвиватися, адже вони майбутнє нашої країни, а дорослі наполегливо працювати та захищати нашу землю. Ми ніколи і ні за що не забудемо, і не пробачимо! Ми обов’язково переможемо!