Війна принесла переїзд з дому, розрив звичного кола спілкування, складнощі з житлом, невпевненість у майбутньому. В перший день війни були вдома. Зателефонувала старша донька з Києва, вона студентка, та повідомила. Питала, що їй робити, куди їхати. Ми і самі не знали, бо ми ж з Донецької області, не знали, де буде безпечніше. Страшно жити у невизначеності і не розуміти що чекає тебе далі.

Молодший син доволі спокійний, соромʼязливий. Зараз входить в підлітковий вік, 13 років. Не вміє налагодити комунікацію, потребує допомоги. Під час ковіду діти навчалися вдома, потім війна. Хочеться відірвати дитину від гаджетів і надати можливість звичайного, доброзичливого, людського спілкування. Особливо небезпечних подій моя дитина не бачила, оскільки ми відразу евакуювалися. Але

син інколи затинається. І через переїзд на нове місце, почав розмовляти українською, а до цього ми жили у російськомовному середовищі, виникають труднощі у спілкуванні. Почали працювати з логопедом.

Ми не стикнулися з гуманітарною катастрофою, але багато чого не можемо собі дозволити, оскільки треба платити за аренду житла, купувати необхідні речі.

У нас немає особливої речі, яка б нагадувала нам про початок війни, але 

з дому ми забрали карту України, вона висіла на стіні в квартирі.