Жученя Юлія, вчитель, Кобеляцький ліцей Полтавської обласної ради

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. Здається, ми вже настільки звикли жити в ній, що згадати мирні часи стає надскладно. Я дякую Богу за те, що він вберіг мене і моє місто. І в ту ж мить, я страхаюся цього відчуття. Згадую слова з вірша Вікторії Амеліної, де вона порівнює атаки ворога з розстрілом: “Сьогодні не ти, відбій”.

І від цієї думки починає дзвеніти у скронях.

Одразу згадую фатальний перший день війни. Я прокинулась від дзвінка як, мабуть, кожен українець того ранку. І з тієї миті 24 лютого тягнулося ще дуже довго. Навіть не згадаю, коли листи календаря врешті все ж почали перегортатися. Тоді ж усе було, немов у тумані. Черги в продуктових крамницях, черги біля банкоматів, затори на дорогах, перелякані очі людей на вулицях… Згадувати це страшно.

Узяти себе в руки, зрештою, вдалося, коли у нашу школу почали приїжджати перші внутрішньо переміщені особи. Люди були у розпачі.

Вони втратили все і відтоді ми з колегами відчули власну відповідальність за них. Згадую, як ми всі разом ліпили для наших харків’ян вареники. Просто хотілося подарувати цим людям бодай дрібку приємності. Ми робили все можливе, аби українці, які опинилися під ударом війни, відчували себе, як удома.

Нині вже більшість із них поїхали. Попри небезпеку кожна людина лине до своєї домівки. Та війна триває. І пробачити це неможливо. Бачити щодня страх в очах дітей - нестерпно.

Так чи інакше- це наша реальність. Ми звикли чути сигнал повітряної тривоги та оголошувати дітям план дій, коли долинають ці моторошні звуки, вже не треба. Вони чемно шикуються по двоє, і рушають до укриття.

Я йду слідом. У коридорі шумно і гамірно, всі прямують в укриття, голоси учнів і вчителів зливаються в єдину какофонію. Я оглядаю матеріали, які встигла прихопити з собою - далі урок буде продовжуватися в укритті.

Раптом з-поміж шуму я чую голос свого сьомачка Мишка: -Аркадіївна, Вам важко ходити туди-сюди на таких підборах. Треба вдягати кросівки.

Ці слова викликають у мене посмішку. Я мимохіть кинула оком на свої роздерті рани на ногах.

-Як же я, Мишку, вдягну кросівки під сукню? - з посмішкою аргументую.

-Треба білі кросівки. Я бачив в інтернеті, так носять - білі кросівки під сукню, - серйозним тоном почав пояснювати семикласник.

Мій сьомий клас - найкращий. Хоч з ними й буває нелегко.

Та за стільки років роботи у школі я зуміла приймати дітей такими, які вони є. І затямила: вони мене також багато чому вчать. Зокрема, тієї беззастережної доброти та щирості, на яку здатна лише дитина.

Та бувають випадки, які дійсно ранять у саме серце. Так нещодавно розчулив увесь клас сьомачок Максим.

Він зі своєю бабусею приїхав із Донецької області. Сирота. Там у нього лишилися всі іграшки. Символічно. Так росія вкрала у цього хлопчика дитинство - у прямому сенсі цього слова. Найгіршим було для Максима те, що вдома лишився його улюблений велосипед.

Він мріяв про новий так, як, мабуть, мало хто вміє мріяти.

Кожного дня він відкладав гроші, які йому давала бабуся на пиріжки, аби купити омріяний велосипед. Одного дня Максим прийшов до школи як ніколи радісний - кожному однокласнику він з захопленням розповідав: його мрія здійснилась.

Поки я пишу ці рядки, на очі навертаються сльози. Росія вкрала в Максима дитинство. І йому не лишилося нічого іншого, як стати дорослим, і діяти відповідно.

Максима підтримав увесь клас, всі привітали його з омріяним придбанням і щиро пораділи. Так, я певна, що щиро. Бо інакше діти не вміють. Я захоплююсь ними щодня. І дивитися на те, як нашим дітям доводиться ховатися від ракет у підвалах, надзвичайно боляче.

Вони варті того, аби бути в безпеці, аби проживати своє найкраще життя і напитись тієї безтурботності, яка з роками зникне безслідно.

Мушу зізнатись, війна змінила мене, як вчительку, докорінно і безповоротно. Багато чого вдалося переосмислити, щоб затямити просту істину: найперше, чого я мушу навчити своїх учнів - бути людьми. Зараз бо так життєво необхідно залишатися людьми.